Зрештою Шпола втямив, що то був ніякий не курсант, а сам Андрусяк — невловимий ройовий, який цілу осінь і зиму наводив жах на лючівський, яблунівський та шешорський гарнізони: залишав він після себе вбитих чекістів, спалені приміщення і зникав безслідно; Шпола боягузливо втікав і, опинившись на віддалі, куди не долітали кулі "дехтяра", поклявся, що вб’є Андрусяка.
І він убив його на третій день Різдва — із засідки біля джерельця під Ґреготом, яке не замерзало: Андрій спустився з гори по воду…
Ганна не могла заснути: нинішній день промірявся життям людей, які гинули тут протягом років, й ніч відправляла панахиду над убієнними.
Вчувся Ганні спів церковного хору, що йшов у похоронній процесії на космацький цвинтар, із сотень грудей бійців куреня "Гайдамаки" вихопилася стрілецька заупокійна "Як ви умирали, вам дзвони не грали", над головами пливла домовина, й Андрій востаннє вглядався в небесну безодню, в якій знайде собі вічний пристанівок, бо на землі для нього місця не стало; гриміли сальви й промовляв над убитим командир військового округу "Говерла" Степовий, а в шешорській видолині вибухнув у небо стовп диму — то горіло приміщення гарнізону, і чорнів над могильною ямою сотенний Чарнота, який встиг, поки опустили труну, вернутися із своєю сотнею з Шешор на цвинтар; Чарнота чорнів, бо не впіймав бандита — здимів Шпола, щоб потім об’явитися в Сакатурі, де закінчиться його катівський шлях; а Марія умлівала над тілом сина і на втішальні слова сестри Ганни, щоб не розпачала, адже є ще в неї Василько, відказувала скорбно: "І той загине, такий нині час"; врешті застукотіли грудки землі на деці домовини, й виросла на космацькому цвинтарі перша партизанська могила з березовим хрестом у головах, а до року поруч виросте й друга — сотенного Чарноти, біля якої день–денно стоятиме Ганна й утішатиме себе словами: "Мусив прийти до мене хоч раз у житті лицар, а тепер можна жити самотньо, ніхто мені не потрібен, нікого в мене вже не буде…"
І думала тепер Ганна у півсні: "Мала я коротке щастя за довгі роки війни… Дякую Господу, що знайшла мене така доля, ради якої варто тепер жити в спогадах…"
Не мала Ганна дитини, хоч хотіла мати в гріхах зачату — і Бог таки втішив її: привів до неї Чарнота білу дівчину й подарував за дочку. І була та дитина їй рідною — а може, вона вродилася тут, на белебні, з солодких любощів з Чарнотою на м’якій повсті чатиння під гаджугами, які й нині співають свою вічну пісню: "Палала сосна, палала, під нев дівчина стояла"; щовечора палала її смерека, вибухала багряним смолоскипом, поки не вигоріла разом із Ганниною молодістю.
Й прошепотіла вона засинаючи:
"Був у мене опришко, лицар, герой, була в мене й рідна дитина — і я нині маю те, що повинна кожна людина мати: радісні спогади і сльози…"
IV
Наприкінці березня сорок четвертого року Едвард і Піт, мало не наступаючи на п’яти мадярам, які безладними тлумами пішо й кінно тягнулися на Яблуницький перевал, дійшли до загубленого в горах села Снідавки, звернувши на стежки з косівського тракту, по якому з Коломиї через Заболотів та Рожнів уже гримотіли совєтські танки.
Позаду залишалися купи скриньок з гарматними стрільнами, їх мадярські їздові скидали з хур на узбіччя доріг, бо коні, голодні й зморені, вже падали на коліна; полишали гонведи вози й гармати в наповнених болотом та сніговою кашею баюрах, а коней випрягали, й вони заходили в бори шукати поживи, а що її ніде не було, то обгризали зі смерек кору, — ті лисніючі стовбури, які були для втікачів дороговказом, закінчилися; напевне, коней забирали місцеві мешканці, маючи надію відгодувати їх сіном та соломою, не знаючи того, що вся ця військова твар вигине до ноги від застряглої в шлунках нестравної кори.
Едвард з Пітом довго брели навмання бездоріжжям по хрусткому ніздрюватому снігу, а все на захід, бо десь там, зовсім уже недалеко, як запевняли добрі люди, височить крутий Яблуницький перевал, з–поза якого світиться втікачам безпека й воля, проте борам не було ні кінця ні краю, й хлопці побоювалися, що заблудяться тут навіки.
Та врешті крізь стовбури смерек проникло сіре небо, подаючи знак, що ліс закінчується; втікачі приквапили кроку й вихопилися з гірської ущелини на простору галявину, засіяну розсипом курних хаток, і деякі з них диміли, мов підпалені купи вогкого хмизу.
Неподалік хаток стояли хліви, стайні та обороги, й подумав Едвард, що для безпеки можна б заховатися до ночі в сіні, як це вони зробили колись в Узині, та жорстоко дошкулював голод, в порожніх наплечниках не було й крихти харчу, й ноги самі понесли хлопців до крайньої хати, крізь ґонтовий дах якої витягувався дим, що пахнув свіжозвареною кулешею.
І вже руки Едварда діткнулися до дверей, уже двері зарипіли, як позаду почулося грізне:
"Стій, ані руш!"
Стетеріли, оглянулися, і рештки духу, що тримав їх при житті, вмить вивітрилися, коли побачили на подвір’ї вояків, які стояли півколом з наставленими автоматами.
"Плєнний, плєнний!" — залебедів Піт, та з півкола виступив вояк, мабуть, старший, схопив обох за коміри шинелей і турнув до хати, відчинивши ногою двері.
"Зараз побачимо, які ви "плєнні"", — гарикнув, і Едвард, який цієї мови не розумів, збагнув зрештою, що тут їм кінець, і нудкий відчай зв’ялив його тіло: тож треба було стільки перетерпіти мук, щоб знайти врешті смерть у цій западині — так недалеко від перевалу.
У хатці не було сіней — лише одна кліть з маленьким закіптюженим віконцем, в якій і спалося і їлося; під стіною стояла заломана кутом лавиця, яка обступала масивну скриню, що служила за стіл, навпроти скрині височіла постіль на бервенястих ніжках, а в півокруглому отворі печі на жару щось булькало в чавунному баняку й нестерпно солодко пахло.
Едвард і Піт стояли посередині кімнати, звикаючи до сутінок, й аж згодом побачили старезного діда з довгим до плечей сивим волоссям: він сидів на постелі, звісивши ноги й смоктав, аж шкварчало, ковану з латуні вигнуту, схожу на саксофон, люльку; біля нього стояла, склавши руки на животі, поморщена, мов сушеничка, згорблена бабуся; побачивши людей, вона метнулася до печі, вийняла баняк, понесла до столу й вивернула на круглу підставку тугу гарячу кулешу, дістала з полиці дерев’яні ложки, поклала на стіл й мовчки відступила до постелі. Вояки розібрали ложки й притьмом почали кавальцювати кулешу, старший вояк подав ложки Едвардові й Пітові, й ті голодно кинулися до страви, а коли на кружалі не залишилося ні крихти, старший запитав: