"Рівно двадцять літ минуло, — сказав Чайковський, — немов батіг луснув… А ми начебто зосталися такі самі, тільки ноша в кожного стала важчою — від наших набутків… А які вони у вас?" — спитав Франца.
Коковський глянув на Лепкого, ніби просив у нього дозволу відповісти Чайковському; Лепкий відвів очі, даючи зрозуміти, що він не має права далі опікуватися зрілим мужем; Франц сягнув рукою у внутрішню кишеню сурдута, вийняв невелику тикторівського формату книжку й подав її старому письменникові.
"Ще тепла…" — сказав.
Чайковський хвильку потримав її в руці, наче хотів визначити вагу книжки, а потім питальним тоном прочитав уголос заголовок:
"За землю"?.. Вічна наша тема, як і вічна земля — столочена, стратована… Чи, може, ви якось інакше трактуєте цю проблему?"
"Це повість про лемківську землю, яку я встиг за кілька літ добре пізнати, — відказав Коковський. — Оптимізму в тому краю так само мало, як і по всій Україні… А втім, про неї краще міг би сказати пан Богдан — він написав передмову, зробивши цим мені велику честь".
"Що я можу повісти? — заговорив Лепкий. — Та і оцінювати твір у присутності автора — надто делікатна справа… Проте скажу, що думаю: Франц намірився стати в ряд поважних письменників — найменший з них… Й став він у той ряд, щоб писати про Лемківщину, як Стефаник про Покуття, Кобилянська про Буковину, а Черемшина про Гуцульщину. Він добре опанував лемківський діалект — і це натурально: суддя мусить уміти слухати людей… Повість "За землю" написав він, як суддя… До речі, ви так вільно оперуєте діалектом, Франце, ніби виросли на Лемківщині".
"А то, як ви сказали, судова практика, — відповів Коковський. — Вічні позови за землю, за межі, за хату, а ще й бабські сварки на судових засіданнях…"
"Тому ця повість вивищується над усіма вашими творами, і я радив би вам і надалі писати діалектом".
"Хто ту малозрозумілу писанину читатиме?" — засумнівався Франц.
"Стефаника ж читають. Спробуйте його новели переписати літературного мовою — що від них залишиться?"
"Але ж то Стефаник!"
"Не прибіднюйтесь, ви вже виробили свій стиль, — заспокоював колегу Лепкий. — А мені захотілось би, щоб Лемківщина мала свого співця, як Покуття — Стефаника, а Гуцульщина — Федьковича. Тому й заохотив вас своєю передмовою… Діалект не може завадити письменникові стати загальнонаціональним. Що ж до самої повісті, то не прогнівайтесь: ви попливли в руслі Ольги Кобилянської, однак лемківський діалект визволив вас з тієї могутньої течії, викинув на берег, і ви з’явилися перед читачем самостійним і зовсім натуральним".
Коковський опустив голову — чи то зі скромності, чи задумався цієї миті над своєю письменницькою перспективою. Вивів його із задуми Чайковський.
"Оце я дивлюся на вас, мої дорогі приятелі, й думаю: у цій благословенній віллі зібралися представники трьох письменницьких поколінь, кожен з яких, мов той ратай, обробляє свою ниву… Я спробував кинутися на Генріха Сенкевича своїми скромними козацькими повістями і хоч не звалив, та все ж відсунув трохи від нашої молоді геніального шовініста з його отруйною ідеологією… Мій молодший колега Богдан Лепкий у своїй неперевершеній трилогії… не морщіть чола, пане Богдане, це правда… Ви в романі "Мазепа" оформили словом національну ідею, народжену великим гетьманом, ваш твір завжди буде наново оживати з народженням кожного наступного покоління… Та ось серед нас є зовсім молодий автор, який своєю кров’ю підживив цю ідею на Лисоні. Хто про це напише? — Чайковський впритул поглянув на Франца. — Таж таки ви, ви мусите створити епопею про усусусів, бо ми з паном Богданом уже не встигнемо. Така книга повинна з’явитися, бо ж не припинилася наша боротьба за незалежність ні на Сагайдачному, ані на Мазепі. Це ж вони, усусуси, підняли наш державний прапор, столочений копитами наїзників і сплюгавлений перевертнями, підняли його, випрали у власній крові й вивісили його високо — напоказ своїм і чужим… Що скажете на це, мій молодий друже?"
"Я можу тільки благати Бога, щоб дав мені сили написати такий твір, — відказав Франц. — Твір про наших героїв. Скільки їх загинуло, але й залишилося немало!.. Недавно в Тернополі судили хорунжого УОС Степана Гудиму за участь у Чортківській офензиві. То знаєте, яке було його останнє слово на суді? "Панове судді, — сказав Гудима, — я дякую вам за присуд, який засвідчує, що я чесно виконав обов’язок українського жовніра!" Хтось мусить увіковічнити на папері героїзм наших лицарів — бо в який інший спосіб може народитися національна свідомість у майбутніх борців за волю України?"
"Правду кажете, Франце, — промовив Лепкий. — Доки існуватиме загроза з боку наших ворогів, доти мусимо бути українськими націоналістами — щоб не стати рабами!"
* * *
"То була остання зустріч письменників–бережанців, — промовив Андрій Андрійович після хвилевої мовчанки. — Я багато чого запам’ятав з їхньої розмови, яка тягнулася до пізньої ночі. Богдан Лепкий висловлювався крайньо непримиренно щодо Росії, й коли Коковський закинув гачок, мовляв, у Галичині шаленіє полонізація, а в Східній Україні, незважаючи на репресії, все ж у навчальних закладах панує українська мова, Лепкий, зазвичай спокійний і врівноважений, вибухнув антимосковською філіппікою.
"Не говоріть дурниць, Франце! Україна під большевиками гине, конає, купається в крові, а ви тішитеся, що вона українізується… Невже й вас діткнулася комуністична пропаганда? Нізащо в це не повірю… Але ж таки прослизає, прослизає до нас совєцька брехня, мовляв, Росія змінилася, стала іншою: школи, література, республіки… Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, — нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ — то не фінсько–монгольська юрба, яка кров’ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради… Через це і була зруйнована Січ і вирізаний Батурин, через це й нині стинають голови українській еліті за Збручем. Хтось там каже, що ми за своєю природою махновці, не схильні до суспільної дисципліни, навіть податків платити не хочемо. А то неправда — наш народ вміє жити в послушенстві законам, він охоче справлятиме всі повинності, але ж мусить впевнитися, що його гріш, покружлявши в організмі рідного краю, немов кров у тілі, вернеться до нього у формі здорового продукту, а не отрути… Але ж мусимо мати власну державу! Та чи діждемося…"