Але тоді Пилип ще намагався виправдатись перед знавіснілим Юрком:
"І що ти звів би з тих грошей, Юро, якби я навіть поділився з тобою, ти відразу пропив би їх із своєю голотою, для тебе ж усе одно: один доляр чи тисяча".
"Та я хоч би набувався, а якої радості ти запосяг: в землі, мов кріт, риєшся, з гною овечого не вилазиш, вродливицю покинув, а від запліснявілої Параски водно вночі відвертаєшся…"
"Та замовкни, огидо!" — ревнув Пилип.
"А не замовкну! Не замовкну, поки ти замість маржини не поженеш білих ведмедів на сибірські полонини!"
"Не пропаду і там… — зів’яв Пилип. — Я руки маю до роботи… А ти всюди нидітимеш, мов та остання потороч!"
Юрко тієї миті побачив страх на Пилиповому обличчі й ще познущався, проказавши єхидно:
"Дай хоч трохи, хай нап’юся за нову владу… Кажуть, совіти вже в Коломиї!"
Здригнувся Пилип, бо втямив, що означають ці слова, і тоді ненависть та обридження до знахабнілого люмпака, який уже зрадів з наближення червоних покровителів, пройняла його, й він промовив люто:
"Не дам ні гроша!"
Так відповів Пилип Юркові потім ще двічі…
І знову розчинився Юрко в сутінках смерекового тунелю, який заводив у бескеття, де вже немає стежок і навіть звіриних путівців не видно, тільки дикі валуни наростають один на одному, немов велетенські кристали, що, розколюючись, утворюють вузькі щілини, крізь які можна проникнути у підземний світ головатого Ґрегота. Подейкували чабани, які в сльоту шукали загублених овець, що в ті отвори між валунами, якими обросла гора, мов панциром, можна увійти в плетиво з’єднаних між собою гротів й до цілком відокремлених кам’яних мішків — й там навіки пропадеш; а ще оповідали свого часу полонинські бовгарі, що в підземеллях Ґрегота переховуються упівські боївки, мають там свої склади зі зброєю та провізією, й запевняли, буцімто самі бачили, як більшовицькі карателі, знайшовши в скалах отвори, в проймі яких протяг зривав і засмоктував досередини полум’я зі свічок, запалювали перед увійстям хмиз, щоб викурити партизанів з недоступних сховків.
Чи не туди подався Юрко? Адже він усе своє життя перебував у колибах і природних сховках серед гірських нетрів, то, може, й ходи до бункерів запам’ятав, але що робитиме в тих гротах нині, що їсти буде? А може, звідти є виходи до віддалених космацьких присілків, і він вночі матиме змогу вирушати на злодійські промисли?.. Напевне ж, добре знає терен досвідчений злодійчук, бо де міг би за німців переховуватися цілих три роки від космацьких підпільників, які засудили його на смерть за те, що за перших совітів поскидав дзвони з дзвіниці, а на дерев’яній церковці, в якій колись молився Довбуш, поламав хрести… Виповз Юрко на світ Божий аж тоді, коли енкаведисти зайняли Космач, і шепталися люди, що він потаємно служить у стребках…
Пилип у це не вірив і сьогодні, а все ж, сидячи в своїй колешні, боявся, щоб на світло не прибрів Юрко з ізворів, най би вже там щез навіки… Але в душі таки ворушився жаль за змарнованим життям брата — давала себе знати родова кров. Ще в Омську, коли дістав дозвіл на повернення додому, прибився до нього, таки прибився з лісоповалів за Іртишем обідраний, немов жебрак, Юрко й заблагав, щоб Пилип не залишав його самого на чужаниці. Нічого він не доробився, навіть на проїзд грошей не мав, тож Пилип, який добре заробляв у Тюкалінському радгоспі, змилосердився над братом і забрав його з собою. Може, отямиться й людиною стане, чей минуло багато часу, й люди, напевне, забули про його гріхи… Та марні були Пилипові надії: Юрко вергав міхи з мукою в космацькому млині, а гроші, як і раніше, пропивав і жив у Пилипа нахлібником…
"То най уже пропаде нарешті, — промовив уголос Пилип, — бо що то за кара на мою голову з тим пройдисвітом!"
Сказав це й затих: з густої темряви за вікном проступило засльозене Юркове обличчя, і ще раз уздрів Пилип у братових очах розпачливе каяття. Він намагався розпізнати, чи справжнє воно, а може, то — озлоблення на світ за марно протрачене життя? Хтозна… Але чому він так перемінився, зблід, коли з криниці витягли зв’язані колючим дротом кістяки?
Світанок застав Пилипа за столом: до лисини дотикалася засиджена мухами жарівка, яка перестала бути каменем. Глянув на порожевілу шибку, прислухався до тиші за вікном — ніщо її не рунтало, й людських кроків не було чутно, й зітхнув Пилип, повторивши з полегшею:
"Та най пропаде він пропадом!"
І цієї саме миті шпигнув серце пекучий жаль: Господи, та то ж таки людина, рідний брат… Де він тепер?
III
Ніч розділилася на всіх порівну, та була вона у своїй розмаїтості єдиною — короткою липневою ніччю з літньою духотою, півсонням і безсонням, візіями та притишеними розмовами.
Ганна відвела для Мирона і Йосафата стару світлицю, що межувала з кухнею, а генералові й Потураєві постелила в прибудованому недавно покою, з якого вікно виходило на північ, й тому тут було прохолодно, мов у пивниці; сама ж лягла у кухні на бамбетлі — і все затихло, крім гаджуг, що поєднали стрілами стовбурів небо з пласкою тацею белебня, немов натягнутою на килимному верстаті основою, й виводили смереки на вітрі свою відвічну пісню, суголосно перекликаючись із шумом Пістиньки, яка десь там, далеко внизу, сердилась на млиновому колесі… Та нічна музика однаково була чутна Пилипові й Ганні, котрі в ці хвилини немовби перебували в одному оркестрі, підкоряючись батуті незримого маестро — вічному плинові часу.
"Чи то добре я зробила, — мозолила свою душу давньою гризотою Ганна, — що прогнала тоді вранці Пилипа?" І що їй було затримати його в себе назавше: одне лише слово, один погляд, один порух руки — і забув би він повік дорогу до своєї ґражди, і Ганнина халупа стала б для нього панським палацом, бо власна господарка гейби в овечу стаю перемінилася, і ніщо не завадило б Парасці жити самій на готовому багатстві, чей якось дають собі раду розлучені і ні одна ще не кинулась в буркало під лотоки, а люди поговорили б та й перестали; треба було один лише крок ступити, та ба — забагато назбиралося в Ганниному серці гіркоти й ущемленої гордині, й у критичну мить зупинилася вона, немов та дитина перед високим воринням, яке їй перелізти невміч, щоб подолати чужий світ.