"Це тобі за все, комуністична жеброто!"
Ганна на те й словом не обмовилася, лише витерла долонею з Пилипового лиця кров, що бризнула з Юркового носа, випровадила братів на подвір’я, а коли вернулася до світлиці — спокійна, ніби й нічого не трапилося, — Орест Потурай правив уже іншу бесіду.
"Я давно чував про вас, пане Шинкарук: до діаспори надходили ваші історичні романи, і про них досить високо висловлювалися читачі, проте до моїх рук жодна книжка не потрапила. Сподіваюся, що ви вгамуєте мою літературну спрагу, я уважно прочитаю. Хоча апріорі мушу сказати: не вірю, даруйте мені, у справжню вартість підсовєтського конформістського мистецтва. Більшовики заслонили перед письменниками справжній ідеал, а чи можна творити літературу без бачення ідеалу?"
Мирон неприязно поглянув на Потурая, й мало не вихопилося йому з уст: "А де ви були, пане окружний провідник СБ, коли ми мусили підписувати контракт із власним сумлінням, щоб тільки утримуватися на плаву й не потонути в совдепівському багні? Ви ж покинули свій край, який загибав, — щоб самому вижити…" Та не сказав цього й немовби аж засоромився таких думок, бо хіба краще було б, якби всі загинули на рідній землі? Та протест проти зверхнього осуду Потурая щораз навальніше нахлинав у душу, й він уже кричав мовчки: "Вам, пане Потураю, було набагато легше, і я хотів би вас запитати: де мої батьки, де сестра Юлія, на якому шматку вічної мерзлоти похований брат Богдан, які поля угноїв попіл спалених боднарівських хат, та й чи мали право всі вступатися з України — повинні ж були залишитися в ній люди, щоб вона якось жила; ми мусили тримати при житті свій народ всілякими засобами, можливо, для вас неприйнятними, бо ж не могли чекати, поки ви рушите в Україну визвольним походом на білих конях…"
Потурай чекав від Мирона відповіді, відчуваючи, що вона не буде для нього приємною, проте Мирон сказав таке, що ніби й не стосувалося їхньої розмови:
"Саме в той час, коли ви рейдували на Захід через Чехословаччину, в Україні, Молдавії й частково в Росії настав голод. І на Прикарпаття, де трохи вродила картопля, напливали своєрідними рейдами молдавани, українці зі сходу, а то й москалі, і ми їх підгодовували, як могли. Одного разу перед львівським вокзалом я побачив юрбу обідраних сибіряків у лаптях, з порожніми мішками за плечима. Саме пішов дощ, і я почув, як вони обурювалися на Бога, який зрошує і так вологу бандерівську землю, а один кацап сказав: "Всєх би їх за Урал, і ми как–нібудь сдєсь би прокормілісь!"Не можу зрозуміти, для чого ви це мені говорите", — з погано прихованим роздратуванням відказав Потурай.
"А для того, — злобно промовив Мирон, — що цю розмову окупантів я не міг живцем вставити в якусь свою книжку, а мусив підіймати важкий пласт історії, щоб у часах катерининського голодомору знайти подібну ситуацію і в такий спосіб виявити ментальність зайд, які чорною невдячністю платили нам за порятунок від голодної смерті. Ми ідеал заганяли в підтекст й таким чином створювали новий вид літератури, яку можна відчитати за допомогою кодового ключа".
"Отже, ви теж емігрували — в історію".
"Не зовсім так, ми брилами історії викладали греблю перед натиском терору і в закритому резервуарі нагромаджували духовну енергію, яку ще довго черпатиме новітній український ренесанс… А хто згубив зв’язки з рідною землею, той неминуче порозгублював і богів своїх".
"Ви несправедливо адресуєте свої інвективи мені. Діаспора зберегла національну ідею".
"Так, але витворену на материку".
Суперечку перебив професор Юлинин, він нагадав про те, про що начебто всі разом забули:
"А коли відбудеться похорон жертв?" — звернувся він до Ганни.
II
Тоскно було Гулейчукам разом добиратися до присілка Завоєли, вони тяжко мовчали, відчуваючи, що більше їм не вжитися удвох в напіврозваленій колешні, яка залишилася, недорозібрана, на місці колишньої Пилипової господарки: ґражду люди давно порозтягували хтозна–куди й на що — думалося сусідам, що за Пилипом навіки пропав слід у Сибірах, а про Юрка, якого в селі рідко й бачили, й мав він славу курокрада, односельці зовсім забули.
Та ось несподівано повернулися в село брати — зрівняні в бідності, проте навіть і в бідності не примирені: тієї фоси, що давно розділила їх на багача й харпака, на ґазду й люмпака, на богобоязливця й безбожника, на тверезника і пияка, ні один з них ніколи не переступив, однак про людське око жили вони в злагоді, їхніх домашніх сварок ніхто ніколи не чув, бо так велося в роді Гулейчуків, що сміття з хати не виносилось, най би вовтузилися в ньому по коліна, бо то був гоноровий рід — з діда–прадіда кушнірі, кравці, шевці, різьбярі, ковалі, пасічники. І навіть тоді, коли майстрові збідніли в ремеслі через австрійські та польські податки й мусили свій товар потаємно між людьми збувати, а знаменитий ватаг — Пилипів та Юрків неньо — полонину свою продав, щоб купити шіфкарту до Канади, — навіть у зубожінні гулейчуківський рід не позбувся людського пошанівку, бо пам’ятали завоєлівці його гідне поводження, богобоязливість та ретельність до роботи.
Тільки останній в роді, Юрко, ганьбив фамілію пияцтвом та негідними вчинками, і Пилип усе своє життя прикривав, як міг, той сором, а коли повернувся з Сибіру, примістив брата у своїй колешні, щоб не валандався поміж людьми, — й мало село Юрка гейби за приблуду або Пилипового слугу. Стерплював Пилип та приховував братову ганьбу — і так велося аж до нинішнього дня, коли в Пилиповій душі вже не могла втамуватися страшна підозра.
Вони йшли поруч, Пилип трохи випереджував Юрка, бо жаль було дивитися на замурзане висохлою кров’ю його обличчя; Пилип уже каявся, що не стримався, до того ж не був цілком впевнений, що брат заслужив собі на таку кару; врешті він зупинився, хотів узяти Юрка за плече, але той відступив убік, відвів простягнуту до нього руку, начеб хотів відплатитися за зневагу, й Пилип завмер, очікуючи удару, та в той мент, на свій подив, уздрів засльозені братові очі, в яких немовби затаїлося розпачливе каяття; Юркова рука безвладно опустилася, і в безнадійній резиґнації сказав він тихо, кивнувши головою вбік Ґрегота, за яким уже ховалося сонце: