Водяничок

Сторінка 3 з 4

Олесь Олександр

Як смачно снідалося їм!
Які були у них розмови!
Це зрозуміє тільки той,
Хто сам ходив на влови.

III

І знов, поснідавши, вони
Вудки закинули й сховались.
Хмарини квітами цвіли
І в озері купались.

В гаях зозулі голосні
Невпинно голосили,
Лунали дятлів молотки,
Дерчав деркач щосили.

Там, де Іван і Жабеня
Сиділи за вудками,
Сорока з довгим язиком
Скакала між гілками..

Обрид Іванові цей крик,
Він грудку взяв і кинув...
Заскрекотав крикливий птах,
Щось буркнув і полинув.

Коли стемніло вже кругом,
Рибалки повертались,
В сітках плотички, окунці,
Линочки викидались.

І тільки короп-дідуган
Спав тихо й нерухомо...
Пройшли луги, лісок і лан
І ось вони вже вдома.

IV

Сорока швидко навпростець
Летіла й скрекотала:
— На мене кидали грудки
За те, що розмовляла.

Я їм аж стільки віддала
Сорочої уваги
І що ж цікавого знайшла?
Ні діла, ні розваги!

Сидять і витягнуть патик
Або якусь травичку
І рідко-рідко окунця
Або якусь плотичку.

Чи це не гаяння часу?
Хіба роботи мало?
Ну, я на кпини їх взяла,
А що із кпин тих стало?

За мить з самим Водяником
Порозмовляти мушу,
Йому всю правду розкажу,
Усю розкрию душу.

Та як я викличу його?
Він все в багні брудному,
А що тут діється кругом,
Однаково старому.

Усе щось робить у воді,
Подумаєш — "порядки":
Щоб рак на берег не поліз,
Щоб пильнував нащадків.

Щоб жаби день і ніч баньки
На хмари витріщали,
Щоб, як дурні, перед дощем
Щосили верещали.

А те, що вкрав хтось Жабеня
І з ним на влови ходить,
Йому однаково, дарма,
Його це не обходить.

Аж бачить, рибка на воді
Пливе, плавцями руха;
— Здорова, рибонько моя,
Куди пливеш, послухай!

Спускайсь на дно! Водяника
Поклич мені негайно,
А як недужий або спить,
То сповісти, звичайно.

Повітря рибка потягла
І зникла в річці швидко —
Аж чути ось Водяника,
Уже і бульку видко.

— Чого збудили ви мене?
Яка ще там морока? —
Бурчить сердито Водяник.
На вухо скік сорока.

Що шепотіла, з нас ніхто
Не чув, хоч пильно слухав...
Старий синів і зеленів,
Потилицю все чухав.

— Сороко, дякую тобі
І дякувати буду,
Сьогодні ти мені з очей
Зняла немов полуду.

Тепер я знаю, що зроблю,
А що — пізніш побачиш.
А ти, Іване,— присягну! —
Чи згинеш, чи заплачеш.

V

Але загляньмо хоч на мить
На річку в час північний:
Над нею ніч, мов храм стоїть,
Таємний і величний.

Свічками безліч зір тремтить,
Лампада-місяць світить,
І дим з кадил землі летить
Під баню з оксамиту.

Не спить, замислилась земля,
Злилася з небом наче,
Але прислухайтесь здаля —
Хтось, наче чайка, плаче.

То вийшла, ніби тінь, з глибин
Водяничкова мати.
Здається їй, що прийде син
Матусю викликати.

Іде по березі вона,
В траві, в кущах шукає,
Як чайка квилить жалібна —
А сина все немає.

Якісь благання-молитви
Складає серед ночі,
Припавши ніжно до трави,
В сльозах вона шепоче:

— Ох, травонько, благаю я:
Скажи мені, миленька,
Чи не лежала тут моя
Дитиночка маленька?

Чи чула ти в пітьмі нічній,
Як хтось маленький плаче,
Чи не топтали килим твій
Чиїсь ніжки дитячі?

Ох, зоре, місяцю ясний,
Вам все із неба видко:
Скажіть, де спить синочок мій;
Чи вернеться він швидко?

Чи він лежить на куширі
У річці чи ставочку,
Чи в темнім лісі, чи в норі —
О, бідний мій синочку!..

Та все мовчало навкруги,
Завмерли трави й лози,
Лише крізь сон на береги
Губили верби сльози.

Вже й сліз нема... Встає вона
І тихо йде у воду,
А ранку пісня весняна
Вітає вже природу.

VI

Маніфест:

Я, Водяник число 107,
Васал царя морського,
Що дідом є моїм,
Що рід веду від нього,

Даю вам цей наказ,
Мої раби й піддані,
Щоб ви в тривожний час
Були мені слухняні.

Готуйтесь у похід,
Відбудьте славні марші —
Вам вклониться нарід
І всі мужі найстарші.

Чого й куди йдемо,
Ніхто не мусить знати,
На те ми й живемо,
Щоб дурнями вмирати.

Князь Водяник 107
Усім, усім, усім!

VII

Неначе блискавки,
Летять з наказом щуки...
Щоб військо водяне
Збиралось без принуки.

Наказ — велика річ:
Ледь світ готові лави.
Всі просто рвуться в бій
На полі честі й слави.

Ось вийшов Водяник
І гульк в шаплик з водою,
Насилу він вмістивсь
З своєю бородою.

Як тільки підняли,
Розлігся марш бравурний,
І рушили в похід
Веселі та безжурні.

VIII

А де ж Іван та Жабеня?
Іван справляє бочку,
А з дітьми Жабеня мале
Купається в ставочку.

Глибокий став, і мало хто
Далеко відпливає.
Ковбані там такі страшні,
Що кожний обминає.

Але сьогодні гарно так,
І весело, і мило —
Грицькові, синові вдови,
Хвальнутись закортіло.

Пливе, ковбаню переплив,
Веселий голос чути...
Та щось неначе сталось з ним,
І він почав тонути.

— Рятуй! Рятуйте! — розляглось,
Махнув ще раз рукою,
Немов прощаючись навік,
І зникнув під водою.

Було далеко Жабеня,
Та бачило чи чуло
І, в чім стояло, в чім було,
В тім з берега стрибнуло.

Мовчали хлопці, як німі,
Стояли, як закляті...
Нема ні сина удови,
Не видно й Жабеняти.

— Обидва згинули навік...—
Промовив хтось з журбою,—
Вони втонули, їм дарма —
Що ж буде з удовою?

Аж ось і мати вже біжить,
Від когось там почула...
Ламає руки, в груди б'є
І впала, мов заснула.

В цю мить ізвідкись Жабеня
Поверх води взялося,
Пливе щосили і Грицька
Тримає за волосся.

Уже на березі вони...
Вже й люди позбігались,
Прийшла до пам'яті вдова —
Всі три живі остались.