Митя одного разу почав доводити, що безглуздо їй, Маші, так витрачати дорогий для творчої праці час, і Маша спалахнула, розсердилась, хоча розуміла, що це він говорить з любові до неї. Вона запально заперечила, що непотрібно їй такої любові, що його твердження егоїстичні, і він знітився, зніяковів. А незабаром вона застудилася, і Митя цілісінькі дні й ночі не відходив від неї. Розплющуючи очі, вона одразу бачила його добрий, турботливий погляд. Любий МитяІ Який він був до неї лагідний, ласкавий, полишив навіть на той час свою літературну працю. Як вона, безглузда, не цінувала цього? Ще й підсміювалася!
— А як же твоя теорія егоїзму?
Він, ласкаво дивлячись в очі, відповідав:
— Ти ж людина, і я тебе люблю. То було колись, а тепер...
Може, у всіх в такі роки (вона боялася і сама собі сказати "на старість") загострюється почуття самотності, важче знайти гармонію почуттів з іншими?
Вона не хотіла міркувати про це, а все ж... Що з того, що Михайло Дем'янович виглядав не молодшим за неї,— різниця віку була жахливо велика. Раніше, коли вона була квітучою жінкою, про це й на думку не спадало, йому навіть заздрили! Ще ж не так давно він писав їй під час недовгих розлук сповнені трубот і захоплення листи. А може, то час так швидко лине, і для неї десять років — наче вчора? А тепер, тепер, коли їй особливо потрібна і ніжність, і, може, поблажливість, він став наче чужою людиною.
Адже коли доходиш до таких років, мимоволі картаєш себе — чого не встиг зробити, мордуєшся, а чи встигнеш? І мимоволі думаєш, що не встигла тому, що надто багато піклувалася про інших,— про нього, про синів, і вже не спроможна так піклуватися, як звикла, а підсвідомо чекаєш такого ж відчайдушного піклування про себе. І підсвідомо, може, хочеться, щоб пожаліли.
Адже жаліла вона завжди в своєму житті тих, хто потребував цього? І не раз обпікалася на цьому...
От зараз, коли згадує свої "жалощі". Власне, "жалощі" призвели до того, що скоїлося потім і що стало поштовхом до втечі з Петербурга, зміни життя.
Чому тепер гостро згадується все прикре, що колись траплялося, все найважче, і наче шукаєш виправдання, хоча ніхто його не вимагає і не чекає. Отак і вирине в спогадах.
Після загибелі Миті, після першого несамовитого розпачу вона рвучко кинулася знову в роботу. З нею був Богдан. Треба було жити. Вона була потрібна Богдану, це вона відчувала далеко більше, ніж він сам, як взагалі сини. Треба було працювати.
Ні, вона не була тоді самотньою. З нею були друзі, діячі "Отечественных записок" на чолі з Некра-совим і Салтиковим-Щедріним. Це був "її" журнал. Вона писала для нього, перекладала. У Парижі вірний старий Етцель не міг нахвалитися її допомогою його видавничій справі в Петербурзі — організації перекладів, швидкому, майже побіжному виданню творів французьких письменників, з тими ж ілюстраціями, що виходили і в Парижі. Треба було все робити швидко, організовано. їй довелося кілька разів їздити до Парижа, і подорожі ці були зв'язані не лише з видавничими справами. З її допомогою тримався зв'язок з емігрантом, відомим революціонером Лавровим. Такі доручення могли дати тільки людині "одної віри" — віри, в яку навертав її колись у Неаполі Добролюбов,— соціалістичної.
Врешті, її журнал. "Журнал кращих перекладів з іноземної літератури", редактором якого вона стала.
Той журнал був спалахом, злетом, і не тільки в її житті, а й багатьох жінок.
Двічі на тиждень у редакції — невеличкій кімнатці — на "прийом" збиралася сила-силенна жінок. Та хіба тільки двічі на тиждень, в дні прийому? І хіба тільки в редакції — найманій кімнатці? Приходили різні жінки, різного віку, і молоді, і навіть зовсім підстаркуваті, здебільшого інтелігентні, освічені, запевняли, що знають з дитинства іноземні мови. Раніше перекладали? Ні, ніколи, але ж вони вільно розмовляють французькою, німецькою, англійською... Одні з дитинства мали гувернанток, інші самі були в гувернантках, боннах.
— Дайте, будь ласка, на пробу, я хочу бути самостійною, незалежною від чоловіка, хочу сама працювати.
— Надія лише на заробіток у вас. Чоловік помер, я сама з дітьми.
— Хочу вчитися, але коштів жити в Петербурзі у мене нема. Батьки проти і нічого мені не даватимуть. Та я нізащо не повернуся додому.
Все це повторювалося безліч разів у різних варіаціях, і все було зрозуміло Марії. Кожній здавалося, що її становище особливе, що її прохання і ситуація виняткові, а Марія, поглянувши тільки, вже знала наперед, що почує, і їй навіть цікаво було, чи вгадала вона, чи ні. Чи прохання їхнє для порятунку сім'ї від голоду, чи для того, щоб стати незалежною від деспота чоловіка, чи для можливості вчитися.
Основне коло співробітниць журналу створили добре знайомі, вже відомі перекладачки — її перша помічниця Надя Білозерська, сестра Миколи Олексійовича Некрасова — Ганна Буткевич, дочка "гра-^ жданського" чоловіка Ганни — молода, гарненька, закохана в Марію Олександрівну Вірочка Єракова.
Навіть мати Марії, підстаркувата Параскева Данилівна, насмілилася попросити в листі Машеньку датнґ їй роботу — адже вона досконало знає мови, а їй треба заробити хоч трохи. Звичайно, вона дякує Маші за постійну підтримку, але ж... живучи у сина чи другої дочки, обтяжених сім'ями, треба мати власну копійку. Як усе розуміла Марія! Кожну жінку розуміла — і молоду, і стару. Чого варті гучні слова про права жінок? їм треба перш за все самим заробляти. Це вона знала по собі. Зі свого нелегкого життя. Тільки тоді відчуваєш себе людиною, коли працюєш.
Але журнал маленький, його не можна було розтягти, як гуму, і хай хоч які цікаві романи й повісті пропонували самі співробітниці — усе неможливо взяти до друку. А ще ж Марія одержувала безліч листів із провінції, з усіх кутків Російської імперії, і щоразу уявляла чиюсь молоду голівку, очі, сповнені надії, тремтячу юну руку, що виводила ці зворушливі вигуки душі: допоможіть жити, допоможіть стати людиною!
Хоча зовсім не входило в обов'язки редактора "Журналу кращих перекладів з іноземних мов" дбати про долю численних відвідувачок, вона повсякчас зверталась до різних видавництв та редакцій з проханням дати роботу то одній, то іншій. Вона мала великий авторитет серед петербурзьких працівників книжкової справи, журналістів, газетярів, до її рекомендацій прислухалися.