Багато чого вона не знала...
) Вона не знала.
На далекій Буковині зустрілися дві молоді письменниці.
Спершу вони пізналися з творів і душею потяглися одна до одної. А коли побачилися, у них виникло безмежне довір'я і такий взаємний захват та непорушна віра в талант, що можна було все сказати щиро і позитивне, і негативне про творчість одна другій, про все в житті. Це стало їхньою радістю і багатством, бо в обох було життя важке і вимагало постійної боротьби. Особливо в одної, яку з дитинства підточувала хвороба, і мусила вона не символічно, а повсякденно, повсякчасно боротися за життя.
Але ж це таке незрівнянне багатство — дружба, такий неоцінимий скарб! Знати, що хтось думає про тебе, переживає кожен твій рядок, твої твори, радощі й труднощі.
Натхненно підносить щира дружба творчих людей.
Пушкін захоплено казав:
"Який великий приклад подали нам у своїй дружбі Гете і Шіллер, а також Байрон і Шеллі... В подібних дружбах стільки благородства... Важко знайти таких видатних друзів, як ці двоє,— вони не заздрили один одному".
Таке .щастя випало і на долю двох незвичайних українських дівчат.
Милий, рідний "хтось"! Навіть коли не зустрічалися роками, "хтось" писав "хтосічку", і "хтосічокі" відповідав і писав так само одверто про себе. 1
Ласкаве, жартівливе "хтось" виникло самохіть, ненавмисно і прищепилося на всі роки — одне прізвисько для обох, а коли вже бачилися, чи то в Києві, чи на Буковині, не могли наговоритися.
Ларисі Косач — Лесі Українці — так підписува-• ла дівчина свої твори і під цим ім'ям увійшла в літературу,— порадили якось лікування на Буковині. Ох! Скільки порад доводилося їй вислуховувати протягом цілого життя і від лікарів, і знайомих, і родичів! То посилали до Єгипту, то на Кавказ, то до Італії. Дещо тимчасово допомагало, дещо гнітило ще дужче.
От порадили Буковину.
Буковина — буковинські гори, велетенські, спокійні і мудрі смереки, привітна сім'я Ольги Коби-лянської, де її одразу прийняли гостинно, тепло, і головне — милий "хтось", подруга, колега по професії поруч. Ольга приїхала потім і в гори, де пробула на лікуванні деякий час Леся. Часто добре товариство цінніше за будь-які ліки. Лесі здавалось, що вона поздоровшала. На кілька днів завітав "cher mâitre", "confrère", як називала його Леся, непохитний Каменяр, вже відомий письменник Іван Якович Франко. Він любив поетесу і дивувався — слаба, хвора жінка, а пише такі запальні вірші, засвічує такі досвітні вогні, які неспро-можен тепер створити жоден дужий мужчина на Україні.
Був серед них молодий студент, закоханий у народну музику, заповзятий збирач музичного фольклору. Ольга жартома казала подрузі увечері, коли вже вкладалися спати, надихавшися цілющим гірським повітрям;
— Він дужче, ніж у музику, закоханий у вашу поезію, Лесю.— І додавала тихесенько: — А ще дужче у вас.
Леся приймала це як жарт і відмахувалася слабенькою тонкою рукою. їм було дуже добре тут і вдвох, і в товаристві. Розмови точилися щоденні. Становище журналів, їхні позиції в боротьбі народу, позиції окремих письменників, зв'язки з російськими і закордонними літераторами. Леся писала не лише художні твори, вона надсилала до російських передових журналів і критичні та публіцистичні статті. Вона перекладала не лише художні шедеври світової літератури, а й твори, що незабаром стали провідними в житті суспільства,— "Комуністичний маніфест". Справді, звідки бралися сили у цієї невиліковно хворої жінки! Ну, а Фран-ко — він був не лише cher mâitre в літературі, він був борець-революціонер, що не раз і у в'язниці сидів!
Вони, щирі прихильники і однодумці великих російських письменників, нестямно любили свою Україну, рідне українське слово, літературу, вболівали за її місце серед інших.
Якось усі сиділи ввечері на улюбленій лавці.
— А я щойно переклала німецькою мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка,— мовила Ольга Кобиляиська,— і написала передмову.
— Я побачила у вас книжечку і дуже зраділа,— сказала Леся.— Для мене її, Марка Вовчка, оповідання, саме ті, що ви переклали, так багато важили, ними, її "Кармелюком" ми з братом Дмит-риком зачитувалися. Твори Шевченка, Марка Вовчка у нас були настільні книги.
— А ваша мама не любила Марка Вовчка,— тихенько і не без деякої ущипливості зауважив сту-дент-музикант Климент Квітка.
і
67
— Ну, мало кого не любила і не любить моя мама,— анітрохи не ображаючись, всміхнулася Леся, глянувши на нього по-змовницькому.
її мати, письменниця Олена Пчілка, справді не любила саму "Марковичку", але ж не могла вона не давати своїм дітям читати її твори!
— На неї, на Марію Марковичку, багато наплів Куліш,— гаряче і переконливо втрутився в розмову Іван Якович.— Нам треба ретельно повимітати все те павутиння, яким він заткав її. А вона надзвичайна постать в нашій літературі. Я шкодую, що не бачив її, що не знайомий з нею.
— Я не бачила, коли вона приїздила до Києва,— з жалем мовила Леся.— Мене не було тоді в місті. А вона стрічалася з Науменком, заходила в редакцію "Киевской старины". Казали, не дуже й стара, приязна така. Думали, вона зовсім древня, а дехто гадав, що на світі її вже нема... От кому я заздрила,— додала вона раптом.
— Ви? Леся? Що ви? — в один голос заперечили і Ольга, і Климент, а Франко тільки звів свої густі брови і розвів руками!
— Так! Не дивуйтесь. Я зовсім не заздрісна, не заздрю нікому й ні в чому,— щиро мовила Леся, та їй і не треба було запевняти в цьому будь-кого, тим більше друзів.— А от Маркові Вовчкові я справді заздрила, так вона мову українську знає, щиру, народну, недарма сама багато мандрувала по селах, так проникла в таїни історичної душі народу... Хіба неправда, cher maître? — звернулась вона до Франка.
— А її остання казка в журналі?— підхопив Іван Якович.— Хіба не нагадала вона усім дорогого нам давнього Марка Вовчка?
— Давнього...— сумно мовила Леся.— Дійсно, наче давно-предавно жила... А вона ж і зараз живе.
К;ажуть, тепер десь знову чи на Кавказі, чи на Став-ррпольщині. Яка вона? А про неї мені розповідав і мій дядько Михайло Драгоманов, коли я жила у нього в Празі. Він зустрічався з нею в Парижі разом з Бакуніним. Молода була, палка, гарна. Розповідав, писала з ними листівки українською мовою. Яка їхня дальша доля, тих листівок, їхні стежки-доріжки? Він, дядько, і сам не знав. Дуже поважав її, просто захоплений був, казав — чудесна жінка! Шкода, що не була я в Києві, коли вона приїздила,— знову, зітхнувши, згадала Леся.— Чому вона така далека від усіх нас?