Гей, хто русин — за ратище,
В крепкі руки — меч ясний,
Шпарка стріла хай засвище, —
Гордий ляше, день не твій!
Маркіян не чув, як до кімнати зайшли Іван і Яків, вони утрьох мусять сьогодні остаточно впорядкувати альманах, а коли Головацький діткнувся рукою до Маркіянового плеча, він схопився з крісла і, перебуваючи ще в стані полеміки з противником, промовив те, що думалося, та іще не оформилося в слова у конспіративній квартирі на Руській, що сказав би тепер авторові передмови до двотомного збірника пісень.
— Нас роз'єднали з православним світом, панове майбутні уніатські попи, і коли ми не хочемо нині вирватися з католицького кліру, коли ту межу, що пролягла між Великою Україною і Галичиною, не в силі переступити наш народ, то для духовного єднання принаймні кордонів не існує. І якщо ми нині не проголосимо гасло єдності нашої мови, думки, духу, пісні з Наддніпрянщиною, то завтра ми насправді станемо плем'ям рутенців, яке заникне, занидіє, загубиться і, може, тільки в таких ось антологіях, писаних латинкою, — Маркіян подав книжечки друзям, — згадуватимуть, що тут, на землях Галичини, у сиву давнину жив могутній руський народ, котрий розбивав під Галичем бундючного короля Болеслава Кривоустого, виганяв за Дунай угрів, а в карпатських ізворах знищував татарські орди, — і пропав, пропав навіки, дозволивши через своє лінивство і байдужість відірвати себе від могутнього тіла великого народу, від його серця, розуму й живлючої крові!
Він стояв мов пророк — натхненний і гнівний, в худих грудях клекотів насилу стримуваний приступ кашлю, горіли очі, хворобливий рум'янець виступав плямами на блідих щоках, плями на мить згасали, щоб потім дужче спалахнути і розлитися по всьому обличчі; Маркіян, знеможений, присів на ліжко.
Вражені його пасажем Головацький і Вагилевич гортали книжечки, потім помінялися, ще раз погортали і обидва здивовано глянули на Шашкевича.
— Я не зовсім тебе розумію, Маркіяне, — мовив Вагилевич. — Вацлав з Олеська, "Pieśnie polskie i ruskie ludu galicijskiego"[80]… Адже про цю збірку давно говорив нам Глькевич, коли вона ще готувалася до друку. І його, Григорієві, записи тут… Вацлав з Олеська… Це ж Вацлав Залеський, наш професор естетики, знаменитий фольклорист.
— Колего, та то ж подія, — знизав плечима Головацький. — Хай і латинкою, але ж достовірні записи!
— А ви передмову прочитайте! — підвівся Маркіян, взяв у Івана перший том. — Ось одне тільки місце в ній, — і це пише авторитетний етнограф, якому вірять… у них усіх — від писаря до професора — один комплекс: невизнання українців окремим народом! Послухайте: "Русини повинні включитися в польський літературний процес, жодної окремої русинської літератури не може бути… Що сталось би з німецькою літературою, якби окремі германські племена намагалися мати кожен свою?.." Нині, коли ми ще живі, він записав нас у ряд уже забутих історією племен — поряд з етрусками, інками — і досліджує, розшифровує рештки нашої культури для чистої.науки… Нас приймають у конспіративні польські кола як придаток — сліпий і без'язикий. А ми живі… Нас поки що три. А буде більше, буде легіон!
Вагилевич вийняв з внутрішньої кишені згорток, подав Маркіянові.
— Це моя стаття для "Зорі" — "Про розбійників у Карпатських горах". Далі з нашою книжицею відтягувати не можна. Ми й справді скоро станемо піддослідними останками забутого племені.
Головацький мовчав у задумі, потім підвів своє кругле, в буйних бакенбардах обличчя.
— Ми повинні весь час усвідомлювати, що живемо в центрі світу, — тільки тоді наші справи стануть відомі всім… До твоєї статті про Хмельницького, Маркіяне, треба замовити у Вендзиловича портрет гетьмана. Це дуже важливо: Хмельницький як уособлення руського єднання. Хай скопіює з відомої грав'юри Гондіуса, — там обличчя Богдана вольове, впливове… А з поляками нам треба єднатися через роз'єднання, — іншого виходу не бачу… Сядьмо і впорядкуймо наш альманах.
— А потім що? — спитав Шашкевич.
— Потім я сам поїду з рукописом до Варфоломія Копітара у Відень. Треба використати момент, він ще цензор слов'янських книг. Автор першої словенської граматики, учитель Вука Караджича не поставиться вороже до нашого дітища.
Розділ п'ятнадцятий
Ударив дев'яту хрипливий ратушевий годинник, з гори Шембека долинула вкрадлива трель поранної трубки, їй відповів з Високого Замку владний звук мідного горна, а тоді у блискучих касках, з карабінами на плечі і з духовим оркестром попереду виступив з Яблоновських касарень полк цісарського війська до Єзуїтського костьолу на молитву. Пройшов, тлумлячись через Галицьку браму, а за нею знову, вишикувавшись у колону, помарширував під такт ударів барабанщика в напрямку площі Святого Духа.
"І залився сльозами перський цар Ксеркс, спостерігаючи за численним військом своїм: через сто років з цієї кількості людей нікого не залишиться…"
Арон сидів поруч з Ясем Сакраментом на східцях перед забитою двома дошками навхрест кнайпою "Унтер цвайунд–фірціг". Вони ще трималися разом, хоч заробітки по дворах давно обірвалися: у зв'язку із новим спалахом холери магістрат заборонив жебракам, мандрівним музикантам і навіть точильникам ножів волочитися по місту.
Пан Курковський зрадив товариство: магістрат покликав його до праці, і він знову з ранку до вечора звихався, роблячи по кільканадцять ходок від Ринку, де пошесть особливо шаленіла, до Пелчинського цвинтаря. Кілька разів на день міняв карету на простий віз, а далі їздив переважно возом, бо панів умирало щораз менше, а бідного люду щораз більше.
Ясьо давно вже перестав виймати скрипку з футляра — з різних причин. Біля музиканта завжди товпилися роззяви, а збиратися гуртами було заборонено; у кнайпі грати не міг, хоч би тлуста шинкарка й дозволила, — дозволити вона вже не могла, бо сама померла від холери, кнайпу засипали вапном і наглухо забили; тужив би за Міхалом Сухоровським і потайки грав би свій плач "Над рікою Ебро", та для жалів не було приводу: Міхал живий і вільний, а поруч з ним нерозлучна Ганнуся з Погулянки, — бачив їх якось пан Курковський на Клепарові, коли вивозив звідти трупи. Словом, Ясьо більше не грав на скрипці й не мав бажання грати. Заробітків не було, та пан Курковський не давав їм обом з Ароном пропасти, — він щовечора підходив до них і здалеку шпурляв кілька зароблених крейцерів.