— Нікого я не висміюю, — перебив Фредро. — Я не трефніс[74]. Мої комедії, як справжня штука, ніколи не бувають однозначні, і коли хтось на спектаклях сміється, то тільки з двох причин: або він радий, що побачив у моєму героєві сусіда, або ж побачив самого себе, а тоді регоче ще дужче, аби ніхто не подумав, що це про нього…
— Тому ваші комедії мають вартість розважальну, — кинув Гощинський.
— Нас з вами розсудить час, пане… Я маю гроші, але для того, щоб іти в одній упряжці з вами, мені треба бути впевненим, що ваш часопис матиме інший характер, ніж шкідливий — і для поезії, і для суспільства — вірш Гощинського "Банкет помсти".
Усі понурили голови, тільки Базилевич переводив погляд з одного обличчя на інше, не знаючи, на який бік стати. Але ж Гощинський — бельведерчик. Як на який бік?
— Що ж, панове, — промовив Гощинський, уже без зла придивляючись до старіючого драматурга: його пещене обличчя осувалося, ніби шкіра стала важчою і поволі пускалася м'язів. — Продовжувати розмову немає сенсу.
Ніхто нічого не відповів. Мовчав і Фредро. Врешті він відчув, що його присутність тут зайва, підвівся, поклонився на прощання Слотвінському і подався до виходу. Август не пішов проводжати.
Маркіян упізнав Фредра, посторонився у вузькому коридорі, даючи йому дорогу. Шанобливо поклонився, та Фредро наче й не помітив юнака, швидким нервовим кроком подався до виходу.
Постукав у двері. Довго ніхто не озивався зсередини, потім почулися кроки, двері прочинилися, — Маркіян сторопів, побачивши перед собою Базилевича.
— Шашкевич! — тихо вигукнув кустош і вислизнув у коридор, немов злякався, що Маркіян зайде досередини. — Доміне… ти тут?
— Тут, Михаиле, тут… — якось бездумно відказав Маркіян, не можучи втямити, що робить у рукописному відділі Базилевич, — встиг про нього вже й забути. — Мені потрібно переглянути деякі рукописи… Сягнув рукою до дверної клямки, але Базилевич не вступався з дороги.
— Там директор, і в нього… Я скажу їм…
— Ти тут працюєш?
Базилевич вмить заспокоївся: адже він займає в закладі поважну посаду, з ним мусить рахуватися будь–який відвідувач, і Шашкевич — теж. Промовив з гідністю:
— Я кустош рукописного відділу.
— Путі Господні неісповідимі… — Маркіян виходив із стетерілого стану: перед ним стояв живий Базилевич, який колись підло зрадив його і каявся потім і пішов з повстанцями, щоб кров'ю змити свою ганьбу. Змив, очистився? Хто він зараз — цей чоловік, який пройшов крізь вогонь?
Дивився йому в очі, читав у них гордовитість, навіть зверхність: "А ти не пішов, побоявся, я ж казав тобі колись, що ти сам захочеш подати мені руку". І Маркіян таки подав. Вагаючись і неохоче втиснув її у простягнуту руку Базилевича: треба простити, кожна людина може помилитися, а все ж дотик долоні кривдника опік…
— Мене виключили з семінарії, — сказав Базилевич. У тоні його голосу зазвучала нотка гордості, він ніби зрівнювався тепер із своєю жертвою — Шашкевичем; цієї рівності Маркіян не бажав, відказав холодно:
— А мене поновили, Михаиле. Кожному своє… Ну, веди. Мені потрібно переглянути фонд Любимського. Напевне, тут його папери.
— Так, так, я сам реєстрував, Бєльовський передав недавно. Але ж там директор і його гості…
— Я не буду їм заважати… — Маркіян рішуче відчинив двері, примушуючи Базилевича увійти досередини.
Слотвінський виглянув з–за стелажів, махнув хлопцям рукою, щоб почекали. Базилевич безпорадно розвів руками, мовляв, відвідувач не слухається; Маркіян готовий був повернутися, зрозумівши, що й справді невпору зайшов, та за Слотвінським виглянув ще один мужчина, — Шашкевич упізнав Гощинського.
— Маркіян? — протягнув уперед руки Северин. — Добродії, це ж мій юний друг Шашкевич. Затримаємося ще на хвилинку, ідіть до нас, Маркіяне.
— Ми мусимо затриматися, — почув Маркіян ледь роздратований, владний голос.
Глянув убік: у темному кутку між стелажами сидів за столиком директор театру Камінський, біля нього стояв русявочубий щуплий чоловік. Русявочубий чіпким поглядом міряв Маркіяна. Шашкевич упізнав у ньому Августа Бєльовського й кивнув головою; Бєльовський відповів на привітання надто стримано, і в Маркіяновій пам'яті вмить зринув новорічний морозний день.
…Переклад уривка з "Канівського замку" залишено удома на столі. У кишені плаща лист до Анни. Сніг засипав Широку вулицю в сажень. У прокопаній стежці до семінарської брами стоїть знічений Базилевич… Маркіян полишає його, — зрадникові немає прощення… Ринкова площа… В голові сам собою складається вірш про Хмельницького. З кав'ярні вибігає офіцер, а від університету насувається гамірна юрба академіків, і Август Бєльовський вигукує гасло: "За нашу і вашу свободу!". Зібрання на Збоїськах, Базилевич теж іде до повстанців, потім — зустріч Маркіяна з Вагилевичем і його докір: "А тут хто буде орати?". Все це вмить спливло в пам'яті мовби для виправдання: чому не пішов…
Він може сказати — чому, але ніхто його не питає; над ним зверхньо підноситься Базилевич і міряє його чіпким поглядом Бєльовський; протест і злість скипають разом у Маркіянових грудях… "Я вам тут заважаю?" — "Ми раз уже тебе кликали, а ти не пішов, то чому сердишся, що не покликали нині?" — "І добре, що залишився тут, хто буде моє поле орати, хто?" — "Не гарячися, Маркіяне, я все розумію, залитися з нами на хвилинку…"
Гощинський спостерігав мовчазну перепалку між Маркіяном і Августом, а коли погляд Бєльовського зм'як, Северин взяв Шашкевича за плече, провів до столика, сказав Слотвінському:
— Ви представили мені свого довіреного хлопця, а я вам свого. За мого будьте спокійні.
Маркіян помітив, як перебіг рум'янець по обличчю Базилевича.
— Ми мусимо затриматися, — повторив Бєльовський. — Бо ж нічого не вирішено. Не треба було тоді й збиратися… Ти, Северине, надто категоричний. Але пропало… І неправда, неправда, що комедії Фредра мають тільки розважальну вартість! А тепер подумай, де дістати гроші для видання нашого часопису.
— А може, обмежимося моєю "Конфедераткою"? — запропонував Слотвінський. — Уже кілька накладів пішло потаємно в світ…
— "Конфедератка" — це комар, а нам потрібен шершень, — відказав Гощинський. — Інформацій і шпильок замало на сьогодні, нам потрібна справжня революційна література… Панове, ситуація нині така, що революція повинна визрівати на місці. Лелевель став непоправним утопістом. Французький уряд розпустив його Комітет, а наш великий Йоахім висилає запального й амбітного поручика Залівського до краю, гадаючи, що як він сюди прибуде й кине клич, то готові озброєні полки виринуть з–під землі й підуть переможним маршем проти царя і цісаря. Я боюся прибуття Залівського… Для того щоб піднятися знову на боротьбу, ми мусимо утворити в краю сітку конспірацій. Кожен п'ятий громадянин повинен бути залучений до таємного товариства, зобов'язаний присягою, а для цього потрібен революційний часопис, в якому б друкувалися статті про наше програне повстання, — і правду, правду про все!.. Щоб у ньому друкувалися твори італійських і французьких революціонерів, поезія декабристів. І є ж тутешні, русинські автори…