Гощинський потер пальцями очі, провів долонею по лиці, ніби хотів зсунути з нього роздратований вираз.
— Я хотів би, панове, — сказав, — щоб ті шрами зарубцювалися перш за все на ваших душах, щоб битва, яку ми пережили, боліла, а не породжувала пиху. Бо не герої ми, а невольники, — зраджені, продані…
— Ми не розуміємо вас, — наступав Антоні Стабро. — Бути скромним і сірим — це ваша особиста справа, хоч нам хотілося б мати замітного провіддя, і ви — поет і бельведерчик — могли б ним стати. Але ви принижуєте не тільки себе, а й пролиту кров. Ми створили легенду, яка живитиме дух нашого народу сотню літ, ми довели всьому світові, що можемо мати своє військо, вождів…
— Хлопче, — нетерпляче змахнув рукою Гощинський, на його лиці почервоніли цятки ряботиння, — здеріть із своїх очей, поки не пізно, рожеву полуду. Не створюйте романтичних легенд про наше програне повстання. Нас з вами обманули ті вожді й вождики, які свою війну почали в кав'ярнях та шинках і там її закінчили.
— Може, то ви…
— Ви знаєте, як я розпочинав! — сіпнувся Гощинський і поник: кому він про це нагадує — майбутньому Хлопіцькому, Моравському? — І так продовжуватиму… А тих, які після нашого початку вийшли на битву, повели здегенеровані екс–князі, номінальні шамбеляни, адвокати без клієнтів, бакалаври без шкіл, офіцери, які не нюхали пороху, політичні неуки, аристократи з міського бруку в червоних рогатівках, пияки, донощики і декламатори, які тільки й уміли вигукувати після доброї порції пуншу: "Ріж схизмата!" — Северин раптом змовк, тон дискусії ставав надто різким… А може, якраз такий і потрібен, хай розмежуються зразу, нині, це краще, ніж потім має статися розкол в організації, адже цей Стабро–Бриндза говорить не тільки від себе, як не від себе одного говорить і Гощинський. Добре, що суперечка спалахнула на самому початку.
— А ви хотіли — ріж ляха, знакомитий авторе "Канівського замку"? — скокоїжився Бриндза–Яворський.
— Дорогий мій, — Гощинський намагався бути спокійний, лише масивні губи заламувалися, зраджуючи лють: звісно, цьому патріотові більш імпонує шароварна поезія Богдана Залеського, в якій козаки живуть у гармонійній згоді зі шляхтою… — Дорогий мій, залежно якого ляха… Уряд колишньої Речі Посполитої так само був несправедливий до своїх підданих, як і царський до своїх. А ми будемо на боці поляка Костки Наперського, до якого, не дасть мені збрехати Тетмаєр, моляться і нині польські ґуралі, а ми будемо на боці знедоленої української черні, а ми будемо на боці Рилєєва, Муравйова, Пестеля! Кого ж наші вожді закликали різати, йдучи на угоду з вішальниками декабристів? Закріпаченого росіянина, так! Ось в чому причина поразки листопадового повстання… Таке не сміє більше повторитися. І не повториться. Народ не зазнав поразки: кров наша, кров українських братів, кров російських декабристів не впала на камінь, вона зросте буйними паростками свободи по всій Слов'янщині!
— Українські брати? А що це за плем'я? — запитав з іронією Стабро.
— Це народ, який і досі ненавидить ляха–пана ненавистю невільника. Даймо і йому духовне право на свободу, якщо її прагнемо самі… Проголосимо нового бога, — бога рівності, бо дружба можлива тільки між рівними, і поклянімся назавжди: жодної єдності з аристократами в майбутній боротьбі!
— Ганьба! — вигукнув Антоні Стабро. — А люди прийшли до вас з вірою… Панове, хто хоче й далі слухати пашквілі на нашу революцію, хай залишається!
Він вийшов, набундючений, пихатий, за ним потяглися один, другий, третій, десятий, деякі поривалися йти до дверей і зупинялися — знічені, нерішучі. Гощинський супроводжував їх спокійним поглядом, до нього підійшов Август Бєльовський, став поруч, заволав:
— Ну, хто ще хоче йти з паном Антоні, не затримуємо! Краще зараз, ніж потім.
Ще вийшло кілька. Гощинський перерахував присутніх.
— Друзі, — сказав, — нас залишилося двадцять один. Тож і назвім нашу організацію "Союзом 21–го". Про це доповімо Лелевелю і перешлемо йому свою програму. Беріть її, читайте і уточнюйте. Ми не будемо ставити терміну повстання, наша діяльність мусить бути перш за все пропагандною.
— Але ж Лелевель організовує виправу, — мовив Тетмаєр.
— Треба переконати його, що збройний виступ сьогодні приречений на загибель. Ми відіграли перший акт нашої драми. До п'ятого ще далеко. Другим актом буде просвітительська робота. Треба перш за все рятуватися від духовної загибелі.
Раптом на сходах почувся тупіт чобіт. Конспіратори ще встигли сховати між книги папери. У дверях стояли поліцейські.
"Оце і весь патріотизм пана Стабро й іже з ним… — подумав Гощинський. — То хто ж наш перший ворог?"
— Ні з місця! — вигукнув комісар. — Що тут робиться?
— Міцкевичівський вечір, пане плутонговий, — невинно мовив Август.
— Знаємо ваші вечори, пане Бєльовський! Хто з вас Гощинський?
— Багато тут було, розійшлися…
— Паспорти!
Северин підійшов до комісара, подав йому паспорт, нагнувся і проказав півголосом:
— Я добре знаю Гощинського, він тільки–но вийшов.
— А ви брати? — комісар кивнув головою на Августа, віддаючи Гощинському паспорт.
— Рідні…
— На вулицю! — скомандував комісар поліцаям. — Перевірити документи у всіх, хто вештається Хорунжчизною!
…Того ж вечора Август найняв фіакр і повіз Гощинського в Юськовичі.
Розділ одинадцятий
Немов двощоглий ковчег серед розбурханої білої піни яблуневих садів, гойдається на обрії, аж у піднебессі, здалеку крихітний, та величний у своїй архітектурній досконалості Одеський замок. Від нього — так здається, коли стояти на пагорбі біля початку дороги, що, відгалужуючись від бродівського шляху, йде на Білий Камінь, — розпочинає свій стрімкий біг густо–синій Вороняцький хребет, порослий сосною, дібровою і бучиною. Вигинаючись, мов молода лошиця в галопі, він мчить на південь, і, здибившись на мить Білою горою над рівнинами, круто звертає на подільські землі, щоб там і загубитися. А Біла гора залишається сама, мов сторож, над ожидівськими, підлиськими, білокамінськими полями, замаєна внизу білоцвітним калиновим чагарником, обплетена колючим батожинням дикої ружі.
Підлисецька горо біла,
Як тебе не бачу,