Отож цей Стабро–Бриндза сплив на моє нещастя у пам'яті, як тільки я самовільно вийшов з–під домашнього арешту. І мені захотілося покрити втрату картин і книг. Про мої клопоти з Яблоновським і Василевським ще не знали у львівських салонах, мене ще приймали за індійського князя, який раптом став уболівати за польську справу. Мої пропольські симпатії були зустрінуті з захопленням: явився месія! І я пішов по домівках польських панів, промовляючи до сердець і сумлінь сакраментальне: "Walka nie jest skończona!"
Мені наділи наручники австрійські поліцаї — як політичному.
Бальзамін закінчив розповідати, замовк. Сидів на тапчані, похитуючись мов маятник, на його обличчі не було й сліду зажури, він посміхався, ніби ловив для себе якусь спасенну думку. Сухоровськй лежав горілиць, скоса поглядав на нього і думав, що такий горя ніколи не знатиме, і намагався позаздрити йому, та не міг. Перед очима стояла світлим видивом його Ганнуся, масивною брилою бовванів коваль Йосип з Круп'ярської, чув жалісливу нуту Яся Сакрамента і думав про чистоту цих людей і про своє очищення. Згадався йому юродивий жебрак Агасфер, який шукає людини, котра могла б зробити комусь добро без віддяки, — Дон Кіхот, що в час споживацтва, обману, злодійства, погані і бруду шукає світла в людях. А воно є… є.
— Я думаю, Міхале, про одне — як звідси вибратися, — заговорив Бальзамін. — І знаю як. Я маю гроші. А в нашому цісарстві за гроші не тільки волю, не тільки титул князя, а й самого цісаря купиш. А от ти… Ти як виберешся? Гадаєш — розумом? Гадаєш — кулаками? Ні, брацє, тобі, бідному, можна вибратися на волю тільки підлістю. Ось що я тобі пораджу: продай своїх дружків–шавронів, вони ж тобі "темну" влаштовували, з камери вигнали…
Сухоровський підводився поволі. Спочатку розправив плечі, аж кості затріщали, потім зігнув одну і другу руку, пробуючи гарбузи біцепсів, і раптом скочив, як барс на жертву, схопив круглопузого Бальзаміна за тлусті жирові складки на шиї, підніс уверх і, відхиляючи голову, щоб не капала на нього слина з рота на смерть переляканого "князя", шпурнув його на лежанку, схопив і знову шпурнув, Бальзамін відбивався від лежака, мов м'яч.
Брязнули двері, до камери увірвався вартовий, закричав:
— Was ist hier los?[63]
Міхал навіть не повернув голови — шпурляв Бальзаміна, а той, коли падав, заспокоював вартового, белькочучи:
— Wir amusieren uns… Wir amusieren uns…[64]
Вартовий реготав, аж за живіт брався — дуже кумедно підплигував з лежака круглопузий в'язень, врешті Сухоровський стомився, полишив Бальзаміна, до того ж від нього погано запахло, знову ліг на свій тапчан, і тоді в його очах промайнула тінь дівчини в білому, яка серед смердючого кодла молиться до Богоматері за свою батьківщину.
— О Боже, — простогнав Міхал. — Дай нам мужа, бо — гинемо!
До Наварії, що під Львовом, із глибоких Татр супроводжував його Юзеф Тетмаєр з Тарнова, котрий мав у Львові далеку родину, то міг, хоч і брав у повстанні участь, проживати в Галичині. Юзеф ішов у мундирі офіцера, а з ним — міцно складений, з віспуватим обличчям ординарець — Северин Гощинський, якого Тетмаєр передасть Августові Бєльовському — над річкою Ставчанкою, що обмиває скупчене на горі село Наварію.
Polami, lasami woj асе szli w tłumach,
Bez pieśni, bez grania w milczcych szli dumach…
Żurawie, co w nasze lecicie krainy,
Zalećcie po drodze do naszej rodziny,
Na skrzydła, na szybkie żołnierskie łzy weźcie,
I matkom, i żonon, i siostrom je nieście…
Hej, ptaki, do Polski, a my w świat daleki![65]
Це був останній схлип жалю, Северин Гощинський не заплаче більше ні разу. Засуджений до страти за участь у штурмі Бельведера, емісар Народного польського комітету, що його заснував Йоахім Лелевель у Парижі після того, як змушений був емігрувати з Варшави, конспіратор, він не матиме часу на сентименти. Переслідуваний, гнаний, із зарядженим пістолетом у кишені — останнім шансом на свободу, Гощинський буде скитатися по всій Галичині від сховку до сховку, мов татрський збойник.
У ліщиннику на крутих берегах Ставчанки знемагають від співу солов'ї, рахкання жаб наповнює ущент видолину, бовваніє костьол під горою і біліє під місяцем доріжка на Годовицю. Третю ніч вартує на ній Август Бєльовський, тривожні передчуття проймають душу: невже потрапили в пастку? Що ж тоді? Емігранти депортовані зі Львова за кордон, більшість з тих, яким дозволено залишитися, спилися, здеморалізувалися — їх, галицьких конспіраторів, кілька десятків, вони порізнені, пересварені, без програми, без організатора, — один лише Северин може їх зв'язати з еміграційним центром у Парижі, з Лелевелем.
Нарешті на третю ніч неподалік костьолу в примарному місячному сяйві постали два силуети. До Августа долинуло умовне насвистування маршової мелодії "Jak to na wojence ładnie"[66]. Бєльовський побіг до кладки, — це Северин! Двічі зустрічався з ним, — перший раз у Варшаві, коли записувався із своїми добровольцями у Надвіслянську легію, потім — у корпусі генерала Дверницького перед маршем на Волинь, — а ніби вік прожили разом: мужність і сила Гощинського передавалася тим, які його оточували, навально й стрімко, його можна було не любити, та зневажати не смів ніхто.
Бєльовський тихо перейшов кладкою через річку, зупинився, відсвистав ту ж мелодію, постаті почали швидко наближатися.
Обнялися.
— А це Тетмаєр, — представив Гощинський товариша, — татрський збойник і поет. Мій рятівник… Куди ми зараз?
— Я все продумав, Северине, — Август вийняв із внутрішньої кишені гаман. — Тут твої документи. Бери, бо нам ще сьогодні треба пройти крізь львівські рогатки. Віднині ти мій брат… Ні, ні, це не парадне слово, хоч насправді ми будемо братами, і нас ставатиме все більше й більше. Там паспорт мого брата Франца Бєльовського, він загинув під Варшавою… Спочатку житимеш в моєму помешканні на горищі, а потім тебе влаштую в одному тихому помісті, воно поки що за підозрою. А тепер ходім… Як добре, що ви прибули. Ми задихаємося…
— Чув я, чув про львівські променади й оргії, — понуро мовив Гощинський. — А ти десь прилаштувався?