Проте князь Соломон Бальзамін не дуже здивувався і навіть не знітився, побачивши, як у примружених очах Сухоровського скачуть глузливі бісики, адже перед ним сидів не граф, не шамбелян і не войський, а маестро ярмаркових балаганів, він удав, що не помітив тих бісиків, і, закривши півобличчя полою фередже, повів далі:
— І ось я, син Давида II, князь Бальзамін, у повній злагоді зі своїм вітцем, задумав об'їздити світ, щоб пізнати, як живуть люди в інших краях, порадити їм, як краще жити, а хто хоче, того запросити у мандрівку до Аракана, а хто хоче — хай подарує картину чи книжку моєму просвіченому батькові, а хто хоче, хай за невелику суму — тільки на транспортування — замовить для себе щось з індійської екзотики, — будьте ласкаві, край наш багатий, бо справедливий панує в ньому лад… Після довгих мандрівок по Європі я опинився нарешті у вашій Галілеї.
— І багато охочих знайшов у нас? — Сухоровський запитав поважно, і хоч бісики в його очах скакали й далі, Бальзамін подумав, що сусід починає йому вірити.
— Чимало… Тут я зустрівся зі справжніми щирими патріотами, які від усього серця бажають добра своєму народові. Я взявся їм допомагати, а це вже, пане маестро, політика. Приміром, пан Яблоновський з Любеня вважає і донині, що польська нація тільки тоді стане сильною, коли її еліта перевищить у багатстві еліту завойовників. Він зібрав у своєму палаці таку колекцію меблів, якої не має жоден німецький барон: бароковий флорентійський кабінет з чорного дерева, інкрустований слоновою кісткою, черепахою і самоцвітами, фландрійський секретер, міланські ажурні крісла з амурчиками по боках, дивани, оббиті генуезьким бархатом, бібліотечна шафа з єгипетськими статуями — перевага над німцями неабияка; у його їдальні марсельські вази, сервіз з півнями й драконами, англійські супниці — з такого посуду не їсть сам цісар Франц І, тут уже не про перевагу мова, а про цілковиту перемогу над поневолювачем, то я йому порадив для абсолютного престижу спровадити на свою конюшню індійського слона…
— І на цьому влип?
— Не перебивайте, маестро, це ще не все. Пан Яблоновський вирішив воювати з Австрією, так сказати, мирним способом. Я не винен, що через те замішання, яке зчинила голозада шляхта, закрили кордони і слона не доставили… А от граф Ржевуський з Підгірець, дуже войовничий патріот, задумав стати духовним провідцем свого народу. Він читає старі книги і у всьому поганому, що написано про колишні держави, вбачає Австрію. Робить виписки і хоче видати повчальну книгу — щоб нова Річ Посполита не повторювала чужих помилок. Справа, як бачите, благородна. Але бракує йому, так би мовити, ідеалу держави, то я порадив Ржевуському поїхати в Аракан, щоб сам поглянув на мій благословенний край, на справедливий лад у ньому. Він погодився і навіть гроші дав на дорогу, а в додачу подарував моєму батькові, цареві Давиду, кілька картин і трохи книжок…
— І ти їх встиг переправити? — ледве стримував сміх Сухоровський.
— Не встиг. Втрутився в наші благородні стосунки якийсь там радник, віце–маршалок Галицького сейму, бридкий угодовець і австрофіл Тадей Василевський, він звинуватив мене в кражі…
— Із політичного діяча зробили злодія? — обурено вигукнув Міхал, і Бальзамін уже не міг зрозуміти — вірить йому сусід чи не вірить.
— До того не дійшло. Я й не дуже боявся, бо граф Ржевуський в кожну мить міг засвідчити, що то його подарунки. Розуміється, мені не хотілося робити зайвого розголосу, як–не–як я особа офіційна, чужоземець, то й віддав картини і книжки тому огидному віце–маршалкові… Звісно, мені слід було негайно повертатися самому у свій благословенний Аракан, та спокусив мене особистим прикладом на політичне діло польський офіцер — емігрант Антоні Стабро–Бриндза–Яворський. Я взявся збирати пожертви на польську еміграцію…
— Ну ось що… — розмружив очі Сухоровський: перед ним сидів злодій, якого важко побачити й уві сні. — Не мороч мені гузиці, а кажи, хто ти, бо вдарю лише один раз.
На диво, Бальзамін цього разу не злякався. Він з самого початку розмови бачив, що сусід йому не вірить, та й як міг повірити в такі байки отаман клепарівських волоцюг, а боятися чого — біля нього свій.
— Ти мені відразу сподобався, — Бальзамін скинув ярмулку, яка служила йому, напевне, головною князівською регалією, відкинув полу фередже. — Ніякий, звісно, я не князь. Я розповім тобі все, нас тільки два, за дверима в цю пору вартує німець, який розуміє по–польськи так само, як я по–бенгальськи, а втім, про мене майже все знають. Тепер про одне треба думати, як звідси вибратися… Я колишній лакей покійної графині Грозовської. Ніколи їй муфти й торбинки не обчищував? Жаль, що ні, — багато втратив… Служба в неї — то був мій університет. Навчився кількох мов, а також етикету, поводження, манер, але найголовніше — за час служби я усвідомив, що в Галілеї ошуканцем може стати кожен. Треба тільки хотіти. Їде, приміром, якось моя пані з губернатором в кареті, а я, як годиться, стою ззаду на приступці. Побачив губернатор на вулиці якогось обірванця, котрий вигукував, що він віденський німець без роботи, і запросив його до карети. "Навіщо ви це зробили?" — спитала вражена графиня. "Це у Відні він мусив жебракувати, — відказав губернатор, — а у мене стане крайс–гауптманом". Або таке. Якось у столиці моя пані сказала самому цісареві, який хвалився, що його столиця пошляхетнішала: "Це сталося після того, найясніший пане, коли ви відправили всіх злодіїв на урядників до Галичини". Словом, за роки лакейства я багато взяв рецептів — як мені жити після заупокійної меси по графині… Ти лише подумай: родовід і титул індійського князя я купив у львівського адвоката на Сикстуській!.. Але тебе напевно цікавить, як я попався на справжній політиці. Що ж, з охотою розповім, та ось що: ми — князі, графи, барони — суворо дотримуємося етикету: перед незнайомим не розкривайся. Я ж про тебе нічого не знаю.
Розповідь Сухоровського була дуже скупою, та багатий на уяву Бальзамін, видно, домислив собі повну картину життя Міхала, бо заохав, співчутливо захитав головою, коли той замовк.
— О–хо–хо!.. Ти, Міхале, сидиш собі в одиночній камері, роздумуєш над долею світу і над своєю, певне, теж; ти зневірився, заспокоївся, а твої побратими з корпусів генералів Дверницького й Колишка, з якими ти пройшов крізь гарматний дим, не здалися, вони зразу кинули гасло "Walka nie jest skończona!"[60] i за неї, за ту боротьбу, пішли на жертви духа й тіла, не шкодуючи ні часу, ні сну, ані здоров'я!.. Як тобі не соромно! Ти тільки–но розповів, що вас вітали жінки біля міського арсеналу і ти ганебно втік! Це дуже просто й легко — заховатися в сутеринах на Клепарові, а ось витримати фасон борців за незалежність набагато важче. Скільки тостів треба вислухати, а скільки виголосити, скільки ночей недоспати або й не спати зовсім, скільки почути жіночих освідчень, а потім не осоромитись перед ними — на все це потрібен героїзм і перш за все здоров'я… То був тільки початок вшанування польського лицарства — там, біля арсеналу. З дозволу губернатора Лобковіца почалися бали на честь повстанців по всіх рестораціях, касино і льокалях, і це треба було витримати! Однак і винагороду мали… Ти лише уяви собі, Міхале, себе із своєю поставою серед тієї дрібноти! Ex, маестро, маестро, не скористав з такої нагоди… Ведеш у мазурці ладну з глибоким декольте панянку, а перса сніжно–білі, а круглі плечики оголені, ца–ца–ца… а клавікорди, фаготи, скрипки, арфи грають! А ти високий, мов фаєрманська драбина, конфедератка з орлом, ремені на камзолі навхрест, вузькі штани аж риплять на твоїх міцних стегнах, а навпроти тебе так близько, що чуєш шелест нижньої білизни, панночка з відкинутою назад чарівною голівкою, важка зачіска ще дужче ту голівоньку відтягує, лебедина шия — для поцілунку, млосні очі виливають на тебе ціле Пелчинське озеро захоплення, бо ти герой, і шепіт, шепіт: "Пане Міхале, ви… ви самі під розривами гранат, крізь свист куль, крізь дим попереду свого плутонга, ах, ах…" — "Що ви, люба панночко, це так звично для жовніра!" І вона мліє, чуєш, мліє — така струнка, повногруда, тугозада, — хилиться, хилиться до тебе, і ти відчуваєш дотик її персів, вгнутість лона, вона, добродію, умліває зовсім, ти береш її за стан рукою або й на руки і ведеш чи несеш до окремої кімнатки, ті окремі кімнатки є по всіх рестораціях, касино і льокалях — Львів уміє бавитися! — кладеш на софу і питаєш: "Може, води?" А вона шепоче крізь розтулені вологі губи: "Не треба, не треба, герою…" її зів'яла рука раптом міцніє, вона обнімає тебе нею за шию, потім простягає другу, в пристрасті поривається до твоїх губ, вгризається, а потім опускається й говорить у знемозі: "О герою, для вас мені нічого не жаль…"