Навіть наміру не мав іти до університету, адже це русинський Новий рік, там нині слухають виклади тільки поляки й німці, проте після зустрічі з Базилевичем ноги самі його туди понесли, слова про Мауса, професора історії, весь час вклинювалися в плин думок про Анну, заважали, відтісняли її образ: німець Маус заохочує академіків переходити на польський бік, і якщо це робить німець, то чей справа варшавського повстання не є чисто польською, вона зачіпає, тривожить, кличе, втягує всіх, хто ненавидить тиранів.
Маркіян сам, без чиєїсь спонуки, дійшов до такої думки давно, ще в розмові з Тадеєм Василевським, але то було тільки визначення своєї симпатії, конкретизація погляду на речі, а тут він стикається упритул з дією чітко реальною, до якої показують дорогу, і треба йти туди або ж не йти… А чому б не до Кармелюка? Тільки ж до нього не потрапиш, він опришкує, де знайдеш його невловиме товариство, а тут поведуть аж у сам вогонь битви. І це мала б бути та дорога, на яку він своїй матері обіцяв стати? А коли стане і не загине, і допоможе вибороти для Польщі незалежність, не скаже тоді Василевський, що поляк ти, бо ж народ один, і ти боровся за єдність? Чи не краще спочатку визначитися у своєму, як це роблять чехи, серби, словени і, зрештою, поляки? Чи не слід спочатку пронести дух Котляревського у найдальший західний закуток України і проспівати свою пісню, і ствердити, що війна Хмельницького — не епізод для Галичини, а її історія, єдина для всієї України? Історія живуча, плодюча, що утверджує на землі єдиний великий народ. Брав же Хмельницький однаково Корсунь і Пилявці, Зборів і Збараж, Одесько і Підгірці і обступав Львів. Було! Кожен камінь на цій землі политий козачою і ворожою кров'ю, кожна п'ядь пам'ятає копито козацького коня, кожен карниз замкових мурів оберігає на собі сліди козацьких долонь — і це епізод? Ти не можеш так думати, Анно, так не думає Северин Гощинський, якого ти знаєш і любиш… Чи не слід мені спочатку про це повісти, заспівати, щоб почув і усвідомив галицький русинський люд, за що і з ким боролися його предки?
А у Львові рано всі дзвони заграли,
А високі ворота остіжком упали…
— зродилися враз слова, і безмірна радість охопила Маркіяна, що він склав їх сам; забриніли вони, як народна пісня, як дума, але є його власним творінням, і це лише початок — він напише вірша про великий подвиг Хмельницького, який обступив Львів, взяв викуп і пішов далі на Польщу, щоб продиктувати їй свою волю, аби знала вона, що за українським народом стоїть могутня сила. І назве Маркіян цей вірш "Хмельницького обступлення Львова!".
Прокинувся від думок раптом і з острахом: з одного боку, з кав'ярні "Унтер цвайундфірціг" вибіг чимсь облитий якийсь офіцер у чужій уніформі, а з другого, від університету, насувалася гамірна юрба академіків, перед вів правник четвертого року Август Бєльовський, він вигукував гасло, а за ним, піднімаючи вгору стиснуті кулаки, повторювала студентська юрба:
— Нема Миколи! Царя у Варшаві детронізовано! За нашу і вашу свободу!
Була в цьому поході незмірна потужність, у скандуванні гасел — могутня магія, вона захоплювала, забирала, втягувала, і не було сили їй супротивитися; Маркіян розгледів серед гурту Базилевича, і серце зм'якло до нього, і не міг він залишитися збоку, коли там навіть Базилевич; Анна Кавецька ніби дивилася на Маркіяна і вичікувала, як він поведеться; з кав'ярні вибігли якісь два чоловіки, і Маркіян пірнув за ними у вир всемогутньої юрби.
Саме в цей час, після полудня, до губернаторського палацу почали сходитися гості на званий бал. Біля дверей банкетного залу стояли камердинери в лівреях; довголітньою службою навчені кланятися в три погибелі, вони спочатку не знали, як поводитися, бо крім відомих достойників у мундирах і поважних дам у грецьких туніках нині пливли й пливли ніколи не бачені тут панночки в газових сукнях з янгольськими крильцями на рукавах і паничі в барвистих камізельках. Неоперені недоростки йшли самі, без супроводу старших, немов на забаву з абонементами за сорок крейцерів, тож сповнені лакейської гідності камердинери вмить зорієнтувалися, кому яку віддавати честь: одним низько вклонялися, іншим — стриманим кивком голови, а декого зупиняли, щоб показав запрошення.
У залі на галереї оркестр грав марш. Усе відбувалося по закону: запрошення із зображенням губернатора є у всіх, та й сам губернатор, одягнутий у шляхетський кунтуш, достоту такий, як на портреті, стоїть у кінці залу усміхнений і привітний, а біля нього з обох боків — невідступні директор поліції Захер–Мазох і актуарій суду Зайончковський.
Банкетний зал був прибраний під інтер'єр мисливської кімнати графського замку: на стінах зброя, розсохаті роги оленів та лосів, на фронтальній стіні — герби знатних родів і портрети польських гетьманів і королів. Усе тут — від кунтуша на губернаторові до кремінної рушниці на стіні — нагадувало стару добру Річ Посполиту, яка десь там, дуже далеко, прокидається до життя, і за неї, вільну від царського ярма, прийшли нині щирі польські патріоти, зігріті цісарським теплом, підняти келихи.
Губернатор усіх вітав однаково — приклеєною до губів посмішкою, порівну зігрівав нею панича з довгим до плечей волоссям і підкоморія у блакитному кунтуші, панянку в прозорому єдвабі і пані шамбелянову в шелестливому криноліні; до банкетного залу заходили колишні стольники і чесники, академіки університету і юні марнотратники, які проциндрювали в карти батьківські маєтки, — губернатор запросив сьогодні до себе на бал цвіт польського народу, що проживає у Львові.
Гостям не було кінця. Вже прийшов духовний сановник з дамою, яка дозволяла йому за стрибок через шнур цілувати руку повище зап'ястя; два пахолки у золотих камзолах увели під руки індійського князя Соломона Бальзаміна, зяті й дочки вкотили на візочку пана Йов'яльського — його розбив параліч у Підгорецькому замку. Йов'яльського парадно провезли по всьому залу, а він увесь час кланявся: спочатку портретам, а потім уже губернаторові.
Едмунд Ржевуський, який донині ненавидів Австрію так само, як і Росію, і писав на неї в алегоричній формі політичне звинувачення, зовсім розчулився. Він на власні очі переконався, що еліта його нації ще жива, що цісар Франц І не ворог, а добродій — це ж він розумом губернатора Лобковіца, який виявився польським патріотом, а значить, ним і був, пробуджує до життя ще й золоту молодь, безкровно повертає Польщі свободу. А там, над Віслою, її виборе малою кров'ю двоюрідний дядько Ревуха — він осідлав коней, як тільки дізнався про штурм Бельведера, і зі своїм козацьким кошем вирушив визволяти Королівство Польське.