Северин Гощинський увійшов до Маркіяна стрімко й важко; йдучи, потоптав барвисті картинки пісень Богдана Залеського, вони покришилися під його ногами, мов лубочні образки з дешевими мальовидлами мамаїв, шароварних рубак, реєстрових слуг польських гетьманів; розтрощив бравурну ліру Тимка Падури, що видзвонював гімни волі, якої ніколи не було; Маркіян уже розумів, що цій солодкій патоці слід би протиставити пісню боротьби, та своєї не було, а що є чужа, не знав донині.
І ось постав перед ним гайдамака Небаба з "Канівського замку": цей не витискував із себе розчулених сліз, не плакав за минулою волею, він кликав до битви:
Komu rózgami ojciec zasieczony,
Komu najmilsza согка pogwałcona,
Komu zbawiono lubej narzeczonej,
Tego zaklinam, wołamurimieniu:
Niech wyjdzie i stanie tu przy mnie![46]
Маркіян перекладе поему, бо своєї ще створити неспроможний, а треба, щоб її почув русинський люд, отой підлиський панщизняний хлоп, який з розпуки брався за кия проти екзекуторів.
Він довго працював над уривком, прочитав переклад — відчував, що висока поезія Гощинського зблякла, а ради–розради не мав ні від кого, він писав листа Анні, і коні несли їх обох у снігову безвість.
Двері до кімнати відчинилися, Маркіян миттю сховав до шухляди книжку й записані листки, оглянувся: до столу тихо підходив вуйко Захар. Його понуре обличчя було випнуте вперед, наче він усе своє життя вдивлявся в одну точку. Управитель міського шпиталю Будинку вбогих Захар Авдиковський справляв враження людини непривітної, і хоч Маркіян знав його добре серце, все ж нітився, коли він заходив і мовчки забирав переписані начисто канцелярські папери. Крім службової документації Маркіян переписував ще й міські хроніки, приватні літописи, які вишукував у старих міщанських родинах Тадей Василевський; їх писали люди малограмотні — латиною, по–польськи й церковнослов'янською. Маркіян опрацьовував матеріали, вивчаючи при цьому мови, а в нагороду за це мав харч, книжки з бібліотеки вуйка для користування, за репетиторство отримував окремо крейцери, а ще віце–маршалок, який забирав у Захара переписані хроніко–літописні матеріали, виклопотав для Маркіяна у ректора університету дозвіл ходити вільним слухачем на лекції. Маркіяном опікувалися, та він даром хліб не їв, набирався знань, а здоров'я чахло.
Він віддав вуйкові переписані папери, а коли Захар так само нечутно й тихо вийшов, відсунув шухляду, вийняв розпочатого листа до Анни.
"Шановна панно, я не знаю, як ви — закохана у творчість знакомитого поета — судитимете про мої русинські захоплення, але (це дивно, правда?) їх підтримує й роздмухує в мені поляк Гощинський, котрий так гаряче любить мою знедолену отчизну. Я слізьми вмиваю душу з жалю, що нема серед русинів співця, який умів би так писати про своє. Тому хочу бодай чуже прихильне до нас слово переспівати по–руськи і дати родакам. А ви, якщо матимете таку добру волю, напишіть мені про Гощинського, що знаєте, і, може, чули, де він знаходиться нині. Посилаю вам переклад однієї частини "Замку", хоч сумніваюся, що будете по–руськи читати, та ще в такому мізерному переспіві… Тужу за вами…
Ваш добрий приятель Маркіян".
Швидко заклеїв листа, щоб не передумати й не порвати його, одягнувся і вийшов з дому.
Будинок убогих притулився до костьолу святого Лазаря по лівому боці вулиці Широкої; йдучи до міста, Маркіян завше мусив минати духовну семінарію, він проходив повз приміщення своєї колишньої альма–матер, не озираючись і завше відчуваючи, як у грудях ворушиться важкий камінь кривди.
Новорічний день іскрився міцним морозом, під банею холодного неба блискотіли міріади іскор, сніг засипав Широку вулицю в сажень, у прокопаному тунелі розминалися в тісноті пішоходи з колісними повозами.
Зимовий день у своїй чистоті й світлості був достоту такий, який марився нині Маркіянові, коли писав Анні листа, та не було снігової куряви, яка покривала б запоною упряжені парою гнідих залубниці, — нічого тепер не було, крім щемкої туги, зматеріалізованої на клаптику паперу, що, заліплений у конверт, грів його груди і мучив сумнівами — посилати чи не посилати, відпише йому Анна чи тихцем посміється над ним… Господи, та вона, напевно, його й забула!
Маркіян тільки одним оком глянув у бік семінарської брами, до якої крізь замети була прометена стежка, а краще б і не позирав: з брами прямо на нього виходив син бучацького священика Михайло Базилевич, який колись продав його, не отримавши за зраду навіть срібняка.
Базилевич побачив Маркіяна, спіткнувся, завертівся, як ведмідь на гарячій плиті, але з обох боків стояли снігові стіни, і він мусив іти на Маркіяна, губи його скривилися у вимушену посмішку, він протягнув для вітання обидві руки й вигукнув:
— Вітаю з Новим роком, доміне! Сійся–родися…
Маркіян не виймав з кишень благенького пальта рук, вони стискалися в кулаки, він насилу стримував себе, щоб не вихопити їх і не звалити юду в замет, притоптати там, задушити, напхавши в рот снігу.
— Я без рукавиць, зимно… — проказав Маркіян, дивлячись упритул на Базилевича, і той поник, зніяковів від синявої холоднечі Маркіянових очей.
Губи Базилевича сохли, біліли, вкривалися смагою, врешті крізь них прошелестів шепіт:
— Не дивись так… Я знаю, ти думаєш на мене. Але повір — не винен я. Тебе, такого, я не міг залишити на вулиці, ну а до кімнати під час обходу зайшов сам Теліховський…
— Як ви там живете, питомці? — перебив Маркіян.
— Молимося… Його ексцеленція митрополит Михаїл зобов'язав ректорат семінарії відправляти щоденну суплікацію, щоб Господь відвернув пошесть. Вже у нас були смертні випадки. Спочатку нас були розігнали, а потім знову почались заняття. Тобі, бігме, краще, Маркіяне, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ти не знаєш, який тепер у нас содом… Холодно, брудно, одне горнятко на чотирьох, слава Богу, що хоч ложку кожен має свою, їмо бурду, зате ревно молимося і перед, і після її споживання… Нині, колего, мудрий той, хто в кнайпі п'є, а попом служить дурень.
— Ти, звичайно, і те, і те поєднуєш, щоб триматися середини… — Маркіян свердлив Базилевича очима і думав, що з таким робив би козак Небаба з "Канівського замку": двома нагнутими деревами роздер би, на палю посадив, свяченим ножем горло перерізав…