Во дні они

Сторінка 8 з 20

Королева Наталена

Бачучи, що Єгова "вибачив гріхи бездітній" та дарував їй дитину і свою милість, пом'якшали й усі сусідки. То одна то друга затримувались на вулиці, щоб обмінятись кількома словами з удовицею. А там, дивись, котрась принесе курчатко.

— На забавку дитині!

Інша — суконку, ще добру, але малу на її дітей. Та — корчик оливи, а та мірку муки чи й десяток яєчок.

Одного дня Діна ствердила неймовірну річ: вона не тільки не мала ні лепти боргу, а ще й тримала в руках десять срібних драхм. Довго міркувала і радилась з Яель: чи складати далі, аж поки назбирає на козу, чи вже тепер накупити різного краму і сісти на торзі..

Та не сплять злі духи. Нещастя не пустинею ходить, лише поміж людьми. Часом повертає воно й до тих, кого ніби вже зовсім покинуло.

У п'ятницю, саме на торг вибиралась Діна купити риби, щоб, як Бог звелів, суботу справити, а Яель причепилась до неї: візьми й візьми мене з собою!

Любило дівчатко на торгу на ягняток дивитись, та крутитись між горами овочів, що принесла цьогорічна багата осінь. Але Діна з тривогою оглядала малій почервонілі оченята й не хотіла вести її на запорошений майдан.

— Ні, донечко! Сьогодні не можна. Я тобі принесу запашні масти на очки й чорних дактилів, що як мед солодкі.

Яель плакала, час утікав, а Діна ніяк не могла втихомирити дитини.

— Ну, так от що: на тобі оцю драхму. Сьогодні грайся нею цілий день, а позавтра підемо вкупі, й ти сама платитимеш старій Маасі, що продає медівники.

Нарешті взялася за клямку дверей, аж на порозі заступили їй вихід чужі люди: митник і з ним двоє вояків, немов виросли з землі.

— Чом не платиш, жінко податків? Ще й за минулий рік, та й позаминулий..

Яка ж може бути суперечка з паном від мита та вояками? Ні прохання, ні сльози їм не дошкуляють. Забрали в неї дев'ять драхм. Тих блискучих дев'ять монеток, що в темному Діниному існуванні засвітились були, мов ясні зорі прийдешнього добробуту.

Не пішла Діна по рибу й по масть, а подалася просто на винницю. Увечері ж оглянула все своє майно: трошечки муки, лише на виміток, на дні баньки тонесенький шар оливи, кілька цибулин і десята драхма, що її дала була погратися Яелі. Але де ж є та монетка? Дитина злякалась страшних відвідин і цілком забула, куди саме засунула ту останню драхму.

Діна перевернула догори дном всю свою мазанку: монетка пішла під землю.

Ах бідна ж, бідна твоя голівонька — примовляли перед дверима сусідки. — І як же ти, необачна, не поховала грошей! Аж десять драхм забрали погани!

— Не десять, лише дев'ять. Але де ж та десята? Немов Йонова велериба її проковтнула. Дитино моя, і куди ж ти її заховала?!

Де що в хаті було, надвір повиносила, всі закутки пальцями промацала й з каганцем у руці обдивилася на кожну ямку в долівці. Нарешті, аж пізнього вечора, таки знайшла у попелі під причілком, де її Яель уткнула.

Немов знайшла скарби володарки південної, так зраділа вдовиця знайденій драхмі. Вибігла на вулицю, метнулась по сусідах. " Ви, що боїтеся Господа, вихваляйте Його. Не гидує він і не гордує бідним у злиднях, і не відвертає лиця свого від нього"..

І Мельхола, жінка теслі, що на одвірок спершись, стояла; і Ноема-ткаля, що з Мельхолою про весілля Юдитки, ковалівни, розповідали, що аж десять дівчат зі світильниками назустріч вийти мають, й інші сусідки, що вже вечерю подали й вільну хвильку мали — всі свою працю кинули й вибігли послухати Діни.

— Сусідоньки, рибоньки! Найшла ж я, знайшла, свою драхму знайшла. Ось вона, ось.

— Сховай же ти її, горличко, на щастя.

— Але! Шкляні кільця в уші собі купи. Це ж так гарно! Коштують саме одну драхму.

— Йошуа має дуже гарнесенькі в своїй крамниці кільця й сережки..

— Дитині купи солодощів. Ти ж бо ту драхму немов на вулиці знайшла!

Правда, правда! Таки ж була згубила її начисто!..

Замислилась Діна, нічого не відповіла на добрі ради. Чого б тільки не купила? Всього ж бо в хаті бракує...

*

Тієї суботи Діна вийшла з храму остання, провадючи за ручку Яель. Перечекала, доки відійшли всі сусідки, почекала, поки спустів храм. Оглянулась ще й ще: чи не дивиться хто? Побачила лише в затінку сикомори напроти храму кількох рибалок з Генезарету, що оточували молодого Раббі Назаретського. Він, красний і світлий, схилившись, щось креслив ціпком на запорошеній землі, а учні уважно слухали.

Діна мерщій простягла руку і вкинула знайдену драхму до скарбонки, що висіла при вході в храм:

— Господи! Прийми в подяку за всі милості та всю ласку Твою. Не погидуй, Господи, Ти, що даєш, відбираєш і повертаєш знову!..

Обернулась і побачила простягнену білу-білу руку Вчителя Назаретського. І та рука, така біла, що ніби від неї йшли промені світла, — здалося Діні, — благословили її та її щиру офіру, що дала від вбогости своєї.

******************************************************************************************************************************************************

СПОВІДЬ

— ...Гріхи відпускає, неначе владу й над самим милосердям Всемогутнього має в своїх руках! І навіть не запитається, які ж саме були ті гріхи, при яких обставинах вони були поповнені, чи грішник щиро жалує й чи твердо вирішив знову в той гріх не впасти.

Фарисей Еліят оглянув довірочно раду найближчих однодумців первосвященика Йосипа Каяфи й затримав очі на сонному, блідом, немов білим лоєм налитому обличчі Анни. На хвилину тиша запанувала в таємній первосвященикові "кімнаті малих нарад". Анна не підносив обрезклих повіки, лише беззвучно ворушив губами, немовби пережовував щось, чого ніяк не міг проковтнути.

— Чи ж чувана це річ: відпускати гріхи, не вимагаючи від грішника, щоб той аж до пороху схилив обличчя своє, принизився перед волею Господньою та визнав себе відверто найнегіднішим з негідних?! — тремтів обуренням Еліятів голос.

— Я не знаю, чи для розгрішення конечне пониження і самопониження... А особливо, як це здебільшого буває, — не щире, лише...

Еліят різко обернувся на спокійний голос Никодима, нібито доброго садукея, але знаного, однак з того, що приймає й деякі звичаї римські, читає й грішні твори поганських мудреців та на кожну справу має власну думку.

Стрункий, бадьорий, наймолодший з усіх Каяфових радників Никодим більше скидався на араба з пустелі, як на єрусалимського жида. На його красному, мов вирізьбленому обличчі просвічував ледь помітний усміх, захований під чорним блискучим вусом.