Не зліз, як годилося поважному мужеві, а каменем упав з фіґовника, щоб відчинити браму дому й свого серця Тому, хто захотів в них увійти.
************************************************************************************************************************************************
ДРАХМА
— Так, друже мій! Як помолишся в цьому храмі Соломоновім, то душа наповниться світлом небесним, а милосердя херувимськими крилами підносить серце понад землею. — Фарисей Йора рухом руки попрощався з приятелем своїм Йосією і почав роздавати милостиню жебракам і калікам, що довгим шиком стояли під храмовою стіною. Не поспішаючи, набирав він у жменю з гаманця дрібні монетки, а, роздавши витягнені, щоразу трусив капшуком, щоб пересвідчитися, що він ще не порожній.
При кожному такому дзеленчанні прохожі оглядались на фарисея, жебраки ж виспівували йому хвалу й випрошували благословіння. А він ішов помалу, не підносячи очей, з лагідним виразом обличчя, маючи в душі, здавалося, тільки саму хвалу Божу, а перед очима та в серці — саме тільки милосердя. Грішного світу з нього гамором та рухом він не помічав, не чув, не бачив. А тому й, не затримуючись, пройшов повз чималого гурту людей, не звертаючи на нього уваги. А в тому людському гурті, в осередку, коло спокійного ослика стояв вщерть зденервований осляр і вигукував на повну пащеку:
— Що я знаю? Я щось знаю? І навіщо мені знати?.. Я тільки хочу, щоб мені заплатили за мою чесну працю. А хто тепер мені заплатить? Хто?
І, жестикулюючи, як мавпа перед самим обличчям купця, що перед святинею продавав офірні голуби для багатших та зголоднілі горобці для вбогих, не знати, в який раз повторював своє розпучливе запитання.
Дві жінки заможнього вигляду підійшли до гуртка і осляр відразу перевів на них свою увагу:
— Може, ці достойні пані її бачили? Оту чужу жінку, що він її сюди привіз? Вона ж таки пішла просто-простісінько до храму. Пішла по цих сходах! Ці пані могли її бачили в жіночому переділі!.. Це ж вона була та, що попрохала його, Ішохаю, сина Шимрії, осляра з-під вежі Антонія, щоб він доглянув дитини. Дитина є! Ось вона, ось!..
— Дитина є! — все гукав Ішохая. — А чужої жінки немає! Немає також і платні, яку Ішохая чесно заробив!
Чоловіки розпитувались подробиць, жіноцтво розглядало дівчинку, намагаючись довідатись її наймення.
— Ну, то най ця дитина сама шукає свою матір! — прийшов до остаточного висновку осляр, не знайшовши охочого платити за невідому жінку. — Чого я маю втрачати далі свій заробіток? Чи може, я повинен бути нянькою чужим дітям? З яких радощів? — і , не оглянувшись на дівчинку, Ішохая оперезав бичем свого ослика і вийшов з кола цікавих.
За ним відійшла й більшість тих, що стояли в гурті. Залишилось кілька душ.
— Може б, узяти її на час, поки знайдеться мати? — промовила молода жінка до старої, яку підтримувала під лікоть.
— Але, що ти мовиш, доню! У тебе ж своїх п'ятеро! Ходім.
Пішли, зідхаючи над нинішньою добою і твердими серцям жіноцтва.
Поклавши прикрашену перснями руку на голівку дитини, сумним поглядом огорнула її багата вдова Рахель, племінниця первосвященика. Трьох синів поховала вона й наповнювала своє життя лиш ділами милосердя й молитвами. Погладила мокре личко дівчинки й мовчки поклала їй за пазуху маленький гаманець. Хотіла щось промовити, але, побачивши що вулицею йде "розвідка Маріям", жінка веселого життя, Рахель заслонила завоєм обличчя і відійшла.
Площа спорожніла. Залишився тільки купець офірних голубів та довгоноса Сара, що продавала муку і сіль на менші офіри. Несміливо з-поза рамен Сари виглядала вбога вдова Діна, поденщиця з винниць. Була вбога, й така нещаслива в життю, що ледве щось розпочинала, ледве до чогось доторкалась — все їй враз розпадалось і сходило нанівець. Сусідки склали прислів'я: "Не ведеться, як Діні", або : "Нещаслива, як та Діна".
Не стара, але така зів'яла, що не можна було вгадати, чи їй двадцять п'ять, чи й повних сорок літ. Діна журливим поглядом дивилась, як по одному всі цікаві відходять від бідної дівчинки. Але що гурток рідшав, то більше набирала сміливості Діна. Нарешті, вона зробила крок, ще другий, цілком висунулась з-поза Сари й, схилившись над дівчинкою, обняла її й притисла до грудей.
— За одежею, Діно! — гукнув їй храмовий слуга, що дивився байдуже на всю подію, чекаючи, коли вийдуть люди з храму й він зможе його замкнути.
Поденщиця підвела голову.
— Кажу ж тобі: пані Рахель поклали їй гаманець за одежину. Витягни, то щось і тобі припаде, як віддаси його в офіру Храмові на сиріт.
Обличчям робітниці сковзнула рожева хвиля. Трохи завагавшись, Діна взяла у дівчинки гаманець, і , не заглянувши в нього, положила на прилавок продавцеві голубів.
— Якщо там вистачить, то дай пару голубів на офіру, — а звернувшись до храмового слуги, додала: — Віддай це на офіру очищення за дитину. Буду їй за матір, якщо не знайдеться рідна.
Стара Сара піднесла руки вгору:
— Чи ж це видано? І хто таке бачив? Ти, божевільна Діно... тобі ж і самій нема що їсти!
А купець з голубами, полічивши гроші, покрутив головою:
— Властиво, тут всього хіба що на півтора голубів. Може б ти, небого, взяла горобців?.. Ні?.. Ну, то най вже буде щось і від мене, — і, сховавши капшучок, він передав храмовому слузі двійко найменших голуб'ят.
*
Відколи Діна прийняла за свою маленьку Яель, нещастя відступилось від неї, немов скінчилась ніч, а почався день. Майже раз у раз мала працю. Майже ніхто не затримував заробленої платні. Негоди немов не існували в світі. На торзі встигала накупити найдешевше й добре, без ошуканства. Навіть повернули борг, а відомий скнара і лиходій віддав колись давно зароблені нею гроші. Вдовиця, що була по маківку заборжена, швидко вирівняла старі борги і почала розживатись.
По Яель ніхто не зголошувався, так залишилась приймачка "за свою". Була здорова, весела й притульна. Співала й гралася з іншими дітьми на вулиці, поки "мама Діна" була на праці. Зате, коли над вечір угледить Яель вдову десь на самому кінці вулиці, — кидає все й вітром гонить назустріч. Діна підхопить її в обійми та в поцілунках і пестощах обоє спішать до хатини.