Картер подивився на маленький ключик у своїй руці.
— А я якраз казав м-с Треверс, що не зовсім звіряюсь на вас...
— Я це знаю,— презирливо перебив Лінгард.— Ви, мабуть, і зараз тримаєте в кишені того паршивого пістоля, щоб вибити мені мізок? Та що мені до того! Я думаю за бриг. Мені здається, що я знаю вас. І ви відповідаєте...
— Гаразд,— скромно мовив Картер.
— Не робіть нічого зопалу,— говорив заклопотано Лінгард.— Якщо вам доведеться битися, працюйте не тільки головою, а й руками. Якщо буде вітер, бийтесь під вітрилами. Якщо буде штиль і вони намагатимуться підійти до борту, не підпускайте близько й стріляйте із рушниць. Міркуйте і...— Він уважно подивився Картерові у вічі; губи його безгучно ворушились, немовби він зненацька онімів.— Не думайте про мене. Що вам до того — хто я? Думайте про корабель,— вирвалось у нього.— Не кидайте його! Не кидайте його! — Його жагучий голос дуже вразив присутніх, і всі мовчали.
— Гаразд,— мовив зрештою Картер.— Я поводитимусь з вашим бригом, як із власним, але я хотів би знати все чисто. Ви кудись їдете? Сами?
— Так. Сам.
— Добре. Але знайте, якщо ви повернетесь з юрбою ваших чорних друзів, я — клянусь небом — не підпущу вас до цього брига. Ну що, лишати мені в себе цього ключика?
— Капітан Лінгард,— зненацька мовила м-с Треверс,— може, сказати йому все?
— Розповісти йому про все? — повторив Лінгард.— Усе! Вчора ще можна було розповісти... Шість годин тому, всього шість годин тому я ще розповів би дещо... А тепер пізно. Скажіть ви йому. Мені нема вже чого розповідати.
Він стояв мовчки, схиливши голову, а м-с Треверс опустила руки. На хвилину Лінгард знову звів очі.
— Тримайте ключа в себе,— мовив він спокійно,— а коли прийде час, робіть, що треба буде. Я доручаю вам.
— Я хотів би знати про все,— знову схопився Картер.— І чи надовго ви кидаєте нас, капітане?—Лінгард не відповів. Картер пождав і знову:—Скажіть же, сер. Я мушу знати. Днів на два чи на три?—Лінгард здригнувся. .
— Днів,— повторив він.— Ви хочете це знати. На два... на три, а може, й на все життя.— Він сказав це так тихо, що останніх слів опріч Картера ніхто не чув.— Що це означає? — прошепотів він. Лінгард хитнув головою.— Дожидайте, скільки зможете,— а тоді йдіть,— мовив він так само ледве чутно.
— Куди ж іти?
— Куди хочете, в найближчий порт, у перший кращий порт.
— Добре. Це вже ясніше,— спокійно й добродушно заявив юнак.
— Я їду, Гассіме! —почав Лінгард; малаєць схилив голову і не підводив її, доки Лінгард не скінчив говорити. Він не виявив ні здивування, ні якогось іншого почуття, коли Лінгард кількома стислими й уривчастими реченнями повідомив його про свій намір самому звільнити бранців. Лінгард скінчив словами:
— І ти, раджа Гассіме, мусиш подумати, як допомогти мені у цей тривожний час.
Гассім глянув на нього й відповів:
— Добре. Бо — ти раніш ніколи не просив мене.— Він усміхнувся. І в цій посмішці було щось таке, що додавало твердості його устам. Іммада ступнула вперед. її чорні розкриті очі дивились на Лінгарда з великим страхом. Вона звереснула таким тремтячим голосом, що серця всіх присутніх здригнулись від почуття якоїсь небезпеки.
— Він загине, Гассіме! Він сам загине!
— Ні,— сказав Гассім.— Твій страх даремний. Він не загине сам.
її вії помалу спустились, і з-під них закапали сльози. Чоло Лінгарда зморщилось, і здавалось, що в зморшках тих залягли темні думки.
— Пам'ятай, Гассіме, що коли я обіцяв повернути тобі твою країну, ти обіцяв мені назавжди бути другом усіх людей з мого народу.
— Моя пам'ять добра, туане,— мовив Гассім,— я ще не маю своєї країни, але кожен — хазяїн власного серця. Обіцянки благородної людини живуть доти, доки живе вона.
— Бувайте здорові,— сказав Лінгард до м-с Треверс.— Ви будете тут у безпеці.— Він оглянув каюту.— Я лишаю вас,— почав він і спинився. Рука м-с Треверс, спираючись на край стола, трохи затремтіла.— Це задля вас... Для вас самої... і здається, це не може вбити..
Йому здавалося, що він прощався з усім світом, що він прощався сам з собою.
М-с Треверс не промовила ні слова, але Іммада кинулась між нею й Лінгардом і закричала:
— Ти жорстока жінка! Ти женеш його звідси, де його
сила. Ти кидаєш безумство в його серце. О, сліпа! не маєш ні жалю, ні сорому.
— Іммадо,— спокійно сказав Гассім. Ніхто не поворухнувся.
— Що вона мені сказала? — збентежилась м-с Треверс і додала рішучим тоном:—Що вона сказала?!
— Даруйте їй,— мовив Лінгард.— Вона боїться за мене...
— За ваш від'їзд? — швидко перебила м-с Треверс.
— Так, і ви мусите пробачити їй.— Він одвернувся, ніби збентежившись, але знову його охопило непереможне, жагуче бажання ще раз глянути на цю жінку. У хвилину розлуки він обняв її своїм жагучим поглядом, як людина, що тримала в своїх руках безцінні скарби, які збираються відняти в неї.
— Вас жде якась небезпека?—тривожно спитала м-с Треверс. Він заперечив, злегка махнувши рукою.
— Нічого лихого. Не сушіть собі голови. Траплялось бувати і в скрутнішому становищі.— Він ляснув у долоні й ждав, поки почув, як розчинились двері до каюти.
— Стьюарде, мої пістолі! — Мулат у капцях і фартусі тихо заходив по каюті, нікого не помічаючи.
— Чому це в мене так щемить серце? — питала себе м-с Треверс, дивлячись на дужу постать капітана.— Чи довго буде ще воно щемити? Може, й завжди?
— Сер, скільки набоїв покласти? — спитав стьюард, коли Лінгард узяв пістоля і, заклавши свіжі пістони, оглядав курки.— На цей раз нічого не треба, стьюарде.— Він взяв усього червону хустку, записну книжку й табакерку; зав'язав хусткою шию, одягаючись так, як він завжди вбирався, коли їхав на берег; одкрив табакерку і перевірив, чи є там сигари.— Бриля, сер?—спитав стьюард. Лінгард надів бриля.
— Слухайся наказів цієї леді, стьюарде. Це її каюта, чуєш? — Він намагався йти, але ноги чомусь не слухались його.
— Я поїду з вами,— заявила м-с Треверс рішучим тоном.
Він навіть не глянув на неї, навіть не звів очей, нічого не сказав, а коли Картер гукнув:—Не їдьте, м-с Треверс! — не ворухнувшись, прошепотів до себе.— Звичайно.
М-с Треверс натягла на голову відлогу, й лице її якось