М-с Треверс почула, як Гассім палко сказав кілька слів, а Іммада тяжко застогнала.
— Я вірила вам раніш, ніж ви... раніш, ніж ви звірились на мене,— почала вона.— Ви бачили це самі! Хіба не бачили?
Лінгард пильно глянув на неї.
— Ви не перша вірите мені,— сказав він.
Гассім, спершись спиною на зачинені двері, пильно стежив за Лінгардом, а Іммада своїми темними й сумними очима дивилась в обличчя білої жінки. М-с Треверс відчула, що розпочала з ними боротьбу, розпочала змагання, щоб заволодіти силою й відданістю цієї людини. Коли вона звела очі на Лінгарда, то побачила на його обличчі не байду-жість, не захват, не безжальність мрійника, а цілковите забуття. Він наче зачарувався якимсь глибоким і надзвичайним враженням. І враз серед свого заклику до його великодушності, посеред фрази м-с Треверс затнулась, побачивши, як він на неї дивиться.
— Не дивись, не дивись так на цю жінку! — змолила-ся Іммада.
— О, владарю, одвернись...— Гассім оповив дівчину за шию рукою. Голос її спав.
— О, владарю, дивись на нас! — Гассім притяг Іммаду до себе й затулив їй рота рукою. Вона трохи пручалась, як спіймана пташка, та, скорившись, сховала лице на плечі брата й тихо ридала.
— Що вони вам кажуть?—тихо й з болем спитала м-с Треверс.— Що можуть вони говорити? Тяжко думати, що їхні слова, незрозумілі мені, доходять просто до вашого серця...
— Одвернись від цієї жінки,— прошепотів Лінгард, не поворухнувшись.
М-с Треверс зітхнула.
— Дуже прикро думати, що мене (а я ж хочу зворушити вас) ви менше розумієте, ніж їх. А проте я ж говорю мовою .вашого дитинства, мовою тієї людини, що може сподіватися допомоги тільки від вашої шляхетності.
Він похитав головою. Вона з хвилину тривожно дивилась на нього.
— А може, від ваших спогадів,— мовила і здивувалась виразу глибокого смутку, що оповив йому лице.
— Ви хочете знати, що я пам'ятаю? — мовив він.— Хочете знати? — Вона слухала, трохи розтуливши губи.— Я скажу вам: злидні, тяжку працю й смерть... все ж ви не розумієте. Ми не розумієм одне одного.
М"С Треверс спустила вії.
— Що можу я сказати вам?—одмовила вона.— Що можу я зробити? Я ж не можу відступити. Подумайте! Серед ваших спогадів повинно бути якесь лице, якийсь голос, якесь ім'я, коли нема нічого більшого. Не можу я повірити, що не лишилось нічого опріч смутку.
— Смутку нема,— прошепотів він.
— О, брате, моє серце крається від страху,— прошепотіла Іммада. Лінгард швидко повернувся на її шепіт.
— Значить їх треба врятувати!—голосно сказала м-с Треверс.— О, я знала...
— Стримай свій страх і терпи,— швидко промовив Гассім до сестри.
— їх треба врятувати. Ви це сказали? — враз голосно промовив Лінгард. Він був як плавець, що з нелюдською напругою намагається добутись до берега і враз почуває.
що його тягне назад у море. Він попливе за цією таємничою течією; він плистиме швидко й побачить здійснення кінця, блаженного й щасливого.
До цього екзальтованого настрою, що завжди якось незрозуміло опановував його перед перемогою, домішувалась твердість наміру. Він не міг пожертвувати своїми намірами, мріями багатьох років, прагненнями всього життя; він не міг існувати без них, як не міг жити без серця. Лицар щастя міцно тримався своїх планів, які зробили з нього те, чим він був.
Він обмірковував все це спокійно і сміливо, підтримуваний вірою в свою силу. Він повинен рятувати не тих двох людей, а перш за все — себе самого! І коли дивився таким чином на своє становище, воно здавалось йому звичайним і нескладним.
Гассім розповів йому, що обох білих узяли в Даманів табір. Молодий раджа, лишивши сестру в човні, висів на пісок і підліз до самих вогнищ, де ілануни варили собі страву. Даман сидів окремо, біля великого багаття. Обидва прау стояли близько на мілині; скраю ходив вартовий і стежив за вогнями брига; увесь табір перешіптувався. Гассім вернувся у свій човник і, обминувши прау, звідки чути було жіночі голоси, під'їхав до другого кінця табору. Світло великого вогнища падало на воду, і човник тихо пройшов у темряві, зовсім не хлюпаючи. Гассім знову висів і за хвилину підліз майже до самого багаття. За звичаєм іланунів, коли вони вирушали у войовничу експедицію, кожен прау мав маленького військового човника; ці легкі й зграбні човни були повитягувані на пісок, недалеко від великого багаття. Гассім підліз до більшого з них, звівся навшпиньки і з-за човна оглянув табір. Невиразний людський гомін скидався на дзижчання комашні у лісі. На одному прау заплакала дитина, і жінка сердито гукнула на берег. Гассім витяг свого кріса й тримав міцно в РУЦІ-
— Незабаром,— казав він далі,— серед вогнищ я побачив двох білих. Вони розмахували руками й разом щось говорили, часом спиняючись. Потім підійшли до Дамана, і нижчий, з* волоссям на обличчі, звернувся до нього й серйозно й довго щось говорив йому. Даман сидів, підібгавши ноги, на килимкові, з розкритим кораном на колінах, похитуючись туди й сюди, і, заплющивши очі, співав уривки з нього.
Іланунські ватажки, загорнуті в кереї, лежачи на землі, спершись на лікті, дивилися на білих. Коли присадкуватий білий скінчив говорити, то глянув на ватажків і тупнув ногою. Дивився він сердито, бо ніхто його не розумів. Потім враз засмутився, закрив лице руками, а високий поклав йому руку на. плече і щось шепнув. Тріскотіли сухі дрова в багаттях. З іланунів хто сшьву хто говорив, але всі мали &іля себе зброю. Один чи два озброєні вояки підійшли до бранців, глянули на них і знову повернулись до багаття. Обидва білі посідали на пісок проти Дамана. Одежа їхня була брудна, голови в піску. Високий загубив свого бриля; шкельце а оцД низького дуже блищало, а один рукав був розірваний, гво самий, лікоть.
Усе це Гассім розглянув І непомітно повернувся на берег, де ждала його Іммада, тримаючись човном побіля берега. Ілавьуниг покладйьючись на море,, дуже неуважно стерегли своїх бранців^ і,, якби. Гассім зміг говорити з ними, він певний, що вони МОГЛИ б утекти*. Але вони не зрозуміли б жодного його слова І навіть на митах не второпали б.
Гассімова вірність була непохитна,, але тепер замість яскравого блиску надії закралась глибока тінь сумніву. Він хотів докладно інформувати, свого друга, такого дужого, що, певно, зможе бути твердим*. Коли вони з Іммадою підійшли до табору,, тепер уже одверто* їхній приїзд нікого не здивував. Іланунським, ватажкам, було добре відомо, що раджа, за якого вони мали битися (бо така воля божа), виглядає на мілинах білого чоловіка, що має незліченні багатства, силу зброї і допомагає Гассімові. Даман, що тільки сам добре розуміє всі взаємовідносини, спокійно й поважно привітався з ним. Гассім сів на килимкові праворуч Дамана. Нарада почалася упівголоса й провадилась короткими й недбалими: реченнями з довгими паузами. Іммада пригорнулася до брата і, спершись рукою на його плече, слухала з серйозною уважністю, зовні спокійна, як і годиться вадзькій принцесі, звиклій бути в товаристві з вояками й радниками в хвилини небезпеки й години нарад. Серце її швидко колотилось,; білі люди мовчки дивилися на ці два знайомих обличчя, немов крізь безодню. Чотири іланунських ватажки сиділи лавою. Широкі кереї поспадали з їх плечей і лежали на піску; перед ними були застромлені чотири довгих списи, і на кожному з них були причеплені малі дерев'яні щити, вирізьблені на окрайках і пофарбовані темночервоною фарбою. Даман простяг руку й показав на полонених. Він дивився на них мовчки і палко, ніби невимовно й жагучо бажав їх знищити.