Тоді знову ближче до Лінгарда перший голос тихо й стримано продовжив:
— Хіба не дивно, що цей бриг раптом звернув сюди? А цей шкіпер на ньому? Що воно за чорт?
— О, це з тих шкіперів, що вештаються скрізь. Певно бриг його власний. Він їздить і вишукує, чи нема чого підчепити чесно чи нечесно. Мій швагер служив у цих морях і розповідав мені про всякі страхіття, що трапляються в цих диких місцях. Хоч, може, й брехав. Військові моряки страшенні химерники й іноді вигадують таке, що й купи не держиться. О боже! Та що мені цей шкіпер! Хай робить він, що схоче, і не сушіть собі за нього голови. Якщо ми звідси вилізем, то вже не бачити нам його більше.
— А чи годен він допомогти господареві? — знову спитав перший.— Чи зможе? От ми, то вже певна річ нічого не допоможемо. Господар, може, лежить десь вбитий, хіба ж ми знаємо. Кажуть, ці дикуни зразу вбивають. Мені шкода господаря більше ніж кого.
— Так, так,— прошепотів другий.— Він, бідолашний, може, й не готовий до смерті.— Лінгард почув глибоке зітхання.— Якщо можна ще допомогти йому, то дружина його з цим шкіпером щось таке зробить. Може, бог дасть,, він допоможе їй.
Лінгард розчахнув двері каюти, увійшов і, грюкнувши ними, зачинив.
— З божою допомогою я до ваших послуг,— мовив він, з хвилину постоявши й дивлячись на м-с Треверс. Висяча лампа освітлювала каюту яскравим світлом. М-с Треверс одкинула назад свою відлогу. Світло осявало невеличку каюту й оповивало м-с Треверс з такою силою, немов було частиною її істоти. І тіні не було на її обличчі; яскраво освітлене, непроникливе, немовби замкнене було воно.
Лінгард захоплено й несвідомо дивився на це привиддя, таке дивовижне, наче заблукане в його життя з-за меж буття. Неможливо було відгадати її думки, дізнатися про її почуття, зрозуміти її горе або радість. Але вона знала все, що було в нього на серці. Він сам раптом розповів їй усе; наважився на це, їдучи до неї в темряві, підтримуваний безглуздою надією, чудним довір'ям, оповитий розпукою. Він сказав їй таке, чого нікому в світі не говорив; ■хіба часом самому собі признавався, але без слів. Він говорив їй, а вона мовчки слухала. Вона слухала, перехилившись через бильця, доки її подих не торкнувся його лоба. Він згадав це і на мить відчув гордощі і невимовний смуток і тяжко сказав:
— Ви чули, що я сказав? Я тут.
— Ви ждете, щоб я щось казала?—спитала вона.— Це потрібно? Це можливо?
— Ні,— відповів.— Уже все сказано. Я знаю, чого ви сподіваєтесь від мене. Усього.
— Усього,— мовила вона помовчавши і трохи тихше додала:— і це найменше.
Він глибоко замислився.
— Страшенно,— міркував він напівголосно,— прикрий мені цей чоловік.— Вона схилилась трохи вперед.
— Згадайте, що вони невинні,— почала вона.
— Я теж невинний. І хіба є хто в світі винний? Чи зустрічали ви винного чоловіка або жінку? Але однаково всі вони мають свою долю.
— Я маю надію на ваше шляхетне відношення,— сказала вона.
— 'До вас?
— Так, до мене, до мене самої.
— До вас самої! Ви ж усе знаєте! — Голос його упав.
— Ви хочете щастя тільки собі.
Вона нетерпляче поворухнулась і стисла свою руку, що лежала на столі.
— Я хочу повернути свого чоловіка,— гостро промовила вона.
— Так, так. Це я й хотів сказати. Якраз це,— якось дивно лагідно погодився він.
Вона допитливо глянула на нього. Його велика простота вражала. Вона помалу відчула, що його дужа постать захоплювала її. Він не був звичайною людиною. Чим завгодно, тільки не звичайною людиною. Чари беззаконного життя оточували його, як небо оточувало море по всьому обрію. Він був дуже самотній, небезпечний і романтичний. В ньому був злочин, самозабуття, ніжність, відданість і божевільна вірність своїй ідеї. Вона знову подумала, що з усіх людей на світі його вона справді знала найкраще, а проте не могла б передбачити, що він скаже або зробить за хвилину. Вона виразно сказала:
— Ви дали мені довір'я ваше. А тепер я хочу, щоб ви дали мені цих двох людей, життя двох людей, яких ви не знаєте й завтра ж забудете. Це можна зробити. Це треба зробити. Ви не можете відмовити мені.— Вона ждала.
— Чому я не можу відмовити? — прошепотів він похмуро, не зводячи з неї очей.
— Ви ще питаєте? — шепнула вона. Він мовчав, бо не мав слів.
— Ви ще питаєте!.. О! — голосно сказала вона.— Хіба не бачите, що нема королівства, яке я могла б звоювати?
III
Легка зміна обличчя показала, що Лінгард відчув її жагучий крик, цей перебіжний вияв сердечного страждання. Він навіть дух затаїв. Вона ж ясно зрозуміла страшенну трудність свого становища, що було небезпечне не стільки ЕІД подій, як від примхливих почуттів. Часом це видавалось їй казковим, а не справжнім; вона вважала себе жінкою з балади, що невпинно благає змилосердитись над невинними бранцями. Урятувати життя м-ра Треверса й д'Алькасера було її обов'язком. Це було потрібно. І проте вона повинна була уявляти собі люту й страшну смерть, щоб відчути до них жаль, на який вони заслуговували. Але тільки коли вона дивилась на Лінгарда, серце її стискалось від надзвичайного жалю. Ті два були жалюгідні, а цей, жертва своїх власних поривань, видавався трагічним, чарівним і злочинним. Лінгард підвів голову. За дверима почувся шепіт, і до каюти ввійшов Гасім, а за ним Іммада.
М-с Треверс глянула на Лінгарда, бо з усіх облич у каюті тільки його лице було їй зрозуміле. Гассім зразу ж заговорив і, коли він скінчив, усі мовчали, а Іммада глибоко зітхнула. Тоді Лінгард глянув на м-с Треверс і сказав:
— Джентльмени живі. Раджа Гассім бачив їх годин зо дві тому, і дівчина бачила їх. Вони живі. А тепер...
Він замовк. М-с Треверс, спершись на лікоть, закрила рукою очі від блиску яскравої лампи.
— Ви повинні ненавидіти нас,— прошепотіла вона.
— Ненавидіти вас,— повторив він, як їй здалося, з відтінню зневаги в голосі.— Ні, я ненавиджу себе самого.
— Чому ж себе?—спитала вона тихо.
— Бо не розумію себе,— відповів він.— Бо не знаю, що зо мною трапилось з того часу... З того ранку. Я тоді розсердився... більш нічого, тільки розсердився...
— А тепер? — прошепотіла вона.
— Я нещасний,— мовив він.
Змовкли. М-с Треверс одразу зрозуміла, що ця людина зайшла в непроникливі глибини почуття; раптом він так ударив кулаком об стіл, що тяжкі мушкети аж застрибали.