— Наказано за годину приїхати по них.
Кроки його завмерли, і сонний спокій заволодів загрузлою яхтою.
VI
Абсолютна тиша, що обгорнула її з усіх боків, завдала м-с Треверс щось схоже до галюцинації. Нараз вона відчула, немов сама стоїть на краю часу, на межі днів. Все було непорушне, немов ніколи й не прийде світанок, не згаснуть зорі, і сонце вже ніколи не зійде. Усе було німотне, мертве, як тінь пітьми вічної ночі, що сповнювала всесвіт, такої глибокої й неосяжної, що блискучі сонця, розсипані в ній, скидались тільки на іскри, на вогняні цятки; тінь нерозлучна, як підозра про страшну правду, що затемнює все на своєму шляху, обгорнула цю жінку, спинилась, щоб ніколи не розлучатися з нею.
І в цій ілюзії була така злагода з її думками, така співзвучність, що коли вона прошепотіла в темряву: "хай буде так", їй видалось, що ці слова завершують її життя.
Коли вона була дівчиною, їй часто дорікали за романтичні ідеї, бо мріяла про щире кохання,, як ідеал справжнього життя. Увійшовши в світ, побачила, що ідеал цей недосяжний, бо світ занадто розмірений для щирості. Тоді стала сподіватись, що знайде правду життя у щирій відданості якійсь безкорисній ідеї. Ім'я м-ра Треверса було у всіх на язиці; він видавався здатним до ентузіазму й ЕІдданості і найбільше уразив її уяву своєю непроникливістю. Коли ж одружилася з ним, то побачила, що той ентузіазм він виявляє для кар'єри, і з того часу вже ні на що не сподівалась.
Природна річ, що це нерозуміння спантеличило її чоловіка; він навіть засмутився з її байдужості до справ. Проте цілком задовольнявся її красою, блиском та корисними зв'язками. З неї милувались, їй заздрили; її оточував блиск і запобігання; швидко пливли роки, одноманітні, без найменшого променю щирості, без правдивого почуття, навіть без смутку. Одноманітно й швидко привели вони її до цього вечора, до цього берега, де вона вперше відчула, що рухлива тінь безкрайньої ночі тихо спинилась, щоб лишитись із нею назавжди.
— Хай буде так!—скоряючись, кивнула вона в німотну темряву, що звисла перед нею чорною завісою. Наче у відповідь на шепіт жінки, над бригом піднявся ліхтар. Тихо гойдаючись, він швидко майнув перед очима і Ераз спинився, розтявши темряву вогняним і спокійним поглядом.
її думки, як нічні метелики, летіли на це світло, до того чоловіка, до тої дівчини, що знала війну, небезпеку, бачила смерть і здобула відданість його. Сьогоднішні події були дивні, та художнє її чуття вражала сила їх. Вони вставали в пам'яті виразною простотою якоїсь незабутньої легенди; були таємничі, але (вона це знала!) цілком правдиві; втілювали щирі почуття, які скеровували людство минулих часів. На мить вона позаздрила долі цієї скромної принцеси. Ніщо не стояло між дівчиною і правдою її переживань. Вона й справді могла бути відважною, ніжною, жагучою й жорстокою. Чому б і не жорстокою? Могла ж вона знати справжній жах і справжнє кохання, без штучних перешкод, без болючої стриманості!
Міркуючи, яким було таке життя, м-с Треверс відчула дивну екзальтацію, що часто виникає в свідомості інтелектуальних істот в часи глибоких зрушень. Несподівано зраділа, що теж могла б так жити; і серце її спознилось жагучим бажанням довідатись про все, пізнати правду життя й жаги, заховану під силою віків.
Опам'ятавшись, вона здригнулась, ніби впала з хмари. Внизу задзюрчала вода, і просто перед нею виникла з темряви безформна маса. Голос сказав:
— Я побачив вашу постать на небі.
Крик здивування завмер на губах, і вона мовчки дивилась униз. Лінгард, що був сам у човні, скерував його до корми, поклав весла і встав з банки. Голова й плечі його дивно маячили біля борту, наче стояв він на воді; м-с Треверс мимоволі одхилилась назад.
— Чекайте,— схвильовано сказав він,— не говоріть голосно. Ніхто не повинен знати. Дивуюсь, що собі думають ваші мужчини? Що це їм, в гавані, чи що? А ви...
— Мого чоловіка немає на борту,— швидко перебила вона.
— Я знаю.
Вона трохи перехилилась через бильця.
— Виходить, ви стежите за нами. Нащо?
— Хтось мусить стежити. А ваші матроси вартують? Тільки насунулась темрява, мій човен уже крутився біля корми, хоч я поклявся, що вже ніколи й нікого з вас не побачу, не говоритиму з вами, що буду глухий, сліпий і німий. І ось, я знову тут!
Тривога м-с Треверс одсунулась, змінившись на цікавість. Вона глянула на Лінгарда. Він був без бриля. Стояв глибоко замислений, тримаючись рукою за борт.
— Бо вам щось треба було сказати нам? — обережно натякнула м-с Треверс.
— Так,— низьким тоном відповів Лінгард, зовсім не поворухнувшись.
— Ви зійдете на борт і ждатимете?—спитала вона.
— Хто? Я? — Він так швидко підвів голову, що м-с Треверс здригнулась.— Я не маю чого казати йому; нога моя ніколи не ступне на це судно. Він одіслав мене геть. І цього досить.
— Він звик, щоб до нього зверталися з повагою,— мовила вона,— а ви...
— Хто він? — спитав Лінгард.
Ці два слова розвіяли її минуле, як вітер — дим. Вона здивувалась, що в цю ніч, на цьому місці, не могла відповісти на таке наївне запитання.
— Хіба ж я багато просив? — знову почав Лінгард.— Тільки щоб всі ви на п'ять днів перейшли на борт мого брига. От і все... Хіба я схожий на брехуна? Є таке, чого я не міг йому сказати, не міг пояснити... Я не можу з ясувати цього ні йому... нікому, нікому в світі...
Голос його обірвався.
— Навіть собі,— докінчив він, наче ві сні.
— Ми так довго й спокійно жили тут,— почала м-с Треверс,— що навіть важко вірити в небезпеку. За всі дні ми нікого не бачили, окрім тих двох людей, що приїздили до вас. Коли ж ви не можете пояснити...
— Безперечно, не можна бачити крізь стіну,— перебив Лінгард.— Цей берег, як стіна, але я знаю, що там за нею... Яхта загрузла тут! Глянувши на її щогли, я згадав колишні часи. А коли побачив моряків на борту, мені здалося, що знаю їх усіх, наче це моя батьківщина прийшла до мене, тоді як я зовсім забув за неї. І мені ненависні стали всі ви.
— Якщо нам загрожує якась небезпека,— мовила вона після паузи, під час якої намагалась збагнути таємницю пристрасті, захованої за словами цієї людини,— це вас аж ніяк не чіпає. Наш другий човен пішов у протоки, і скоро певно прийде допомога.