Д'Алькасер одійшов і, сповнений невиразними передчуттями, пробував зачитатися цікавою книжкою. М-р Треверс неспокійно ходив туди й сюди, переконуючи себе, що його обурення базувалось на цілком моральних підставах. Сліпучий день, як маса розпеченого заліза, витягнутого з ЕОГНЮ, поволі втрачав свою жару, міняючись на глибокі сутінки. Два матроси, тихо ступаючи в своїх капцях, мовчки скрутили намет. День у день відкривались так перед очима в німотній далині берег і мілини, темні острівці й білі піскуваті коси. Бриг, гойдаючись оддалік, з довгими реями, що перетинали міцні високі щогли, був схожий у своєму граціозному спокої на живе створіння, здатне кинутись до роботи.
Два стьюарди 1 в білих куртках з мідними ґудзиками вийшли на палубу і на скляному люкові почали швидко й
1 Стьюард — корабельний служка; номерний на пасажирських пароплавах.
тихо накривати на стіл. Сонце рушало до інших земель, до інших морів, до інших людей. Прощаючись з яхтою, воно нахилялось над нею, граючи іскрами на сріблі й кришталі, одсвічуючи на колодочках ножів і вкриваючи рожевим кольором білі тарілки. Пурпурний слід, немов заплямований кров'ю, ліг на море.
Сідаючи обідати, м-р Треверс з досадою натякнув, що доведеться їсти консерви, бо весь запас свіжого харчу, заготовлений на переїзд до Батавії, вже з'їдено.
— А втім мандрую я не для своєї втіхи,— додав він,— і віра в те, що, жертвуючи своїм часом і комфортом, я даю якусь користь світові, компенсує всі витрати й незгоди.
М-с Треверс і д'Алькасер, здавалось, не могли сховати огиди до цієї розмови, що, як подуви вітру, то вщухала, то знову розбурхувалась.
Мовчання обрію, глибокий спокій, що обгортав тіло, сповнював душу і серце сумом, спиняв думки і голос. Ніхто не говорив, лише позаду мовчки сновигали слуги.
Раптом м-р Треверс, ніби закінчуючи думку, сказав:
— На жаль, я до деякої міри втратив рівновагу, але ви мусите погодитись, що така людина як він,— це ганьба для цивілізації.
Та ця тирада не дістала відповіді, і він знову обурився, навіть одхилив піднесену страву.
— Цей берег,— почав він,— за умовою 1820 року віддано під протекторат Голландії. Це надає особливих прав і обов'язків...
Д'Алькасер і м-с Треверс не могли слухати далі. Д'Алькасер вперто дивився на скляну затичку карафки, а м-с Треверс одвернулась в другий бік і, спершись на лікоть, думала про свої справи. М-р Треверс патякав далі; він говорив неприємним, одноманітним голосом, немовби читав якийсь наказ. Його слухачі, наче в стані остовпіння, чули лише уривки цього патякання.
— Міжнародна умова... громадянський обов'язок... невиконання... зв'язок... Каннінг...— Д'Алькасер на хвилину прислухався.— Ця спроба дивує мене своїм нахабством, та аж ніяк не впливає на мої наміри. Я не можу навіть припустити якогось насильства над людьми нашого стану і хотів би розібрати соціальний смисл цього інциденту...
Д'Алькасер більше не слухав. Він згадав, як дивились одна на одну Едіт і Іммада.— Початок і кінець, квітка й листок, фраза і крик.— А м-р Треверс бубонів далі, бо, врешті, зовсім захопився.
— Хоч нижча раса й мусить загинути, це буде поступ де вдосконалення громадянства...
Він змовк, зникли й іскри від сонячного проміння на кришталі й сріблі; і обшир берегів та мілин навкруг яхти наче непорушно ждав темряви. Обід уже давно скінчився, і терпеливі слуги стоїчно витримували цей словесний потоп, як вартові зливу.
М-с Треверс нервово підвелась, пішла на корму і, спинившись, дивилась на берег. Позаду неї сонце вже сіло й розсипало над масою води своє незгасиме полум'я, а внизу, з обох боків яхти, виблискувало море, забарвлене темнофіалковою фарбою, ніби відбиваючи колір її очей.
Д'Алькасер тихо підійшов до неї, і якийсь час вони стояли поруч мовчки, спершись на бильця. Він перший порушив мовчанку: — Як тихо! — М-с Треверс відчувала, що спокій цього вечора був глибший і визначніший, ніж завжди. Майже несвідомо вона прошепотіла:—Як уві сні.— Д'Алькасер довго мовчав; спокійний світ був сьогодні таким величним, що звуки затихали на губах, мов боячись зневажити. Небо було ясне, як діамант. В останніх відблисках сонця ніч розстилала над землею свій серпанок. Щось дороге й ніжне було в цьому чудовому вечорі, в прощанні цього гарячого дня, що вмирав тепер у безкрайньому спокої — не ворушившись і не зітхнувши, вірячи в своє воскресіння.
Тіні швидко збільшувались, зорі зійшли юрбою, сиплючи дощем бліді іскри на чорну воду; мовчазний берег слався довкола низьким чорним поясом. А вдалині стримів вершечок бригової щогли, журливий і самотній.
М-с Треверс заговорила перша.
— Як тут спокійно! Вода й земля немов зовсім відлюдні, ані душі.
— В усякому разі, одна людина тут живе,— жваво сказав д'Алькасер,— і якщо вірити йому, тут є й інші люди, повні лихих намірів.
— Ви гадаєте, що це правда? — спитала м-с Треверс. Перш, ніж відповісти, д'Алькасер спробував розгледіти вираз її обличчя, та темрява не дозволяла.
— Як можна бачити правду такої темної ночі? — двозначно відповів він.
М-с Треверс замислилась.
— Що він за людина? —спитала вона. Трохи "помовчавши, д'Алькасер відповів:
— Гострий і незвичайний, цілком незвичайний. Зовсім не такий, яким уявляє його дон Мартін. Для мене — таємничий; зрештою він ваш земляк...
Вона трохи здивувалась.
— Так,— мовила стиха.— Але, знаєте, я не можу... що я хотіла казати? Зовсім не можу уявити його. Він нічого не має спільного з тими людьми, що я їх досі знала. Як живе така людина? Які в нього думки, його поривання, вчинки? Його...
— Його товариство?—додав д'Алькасер.— Це обіймає все.
Зненацька з'явився м-р Треверс, пихкаючи сигарою. Вийнявши її з рота, він ущипливо й уперто заявив, що підлі залякування не переб'ють йому звичайної прогулянки. За триста ярдів на південь од яхти була піскувата коса з милю завдовжки. Другого дня після катастрофи вони зійшли на неї, щоб "трохи розім'яти ноги", як говорив капітан; з того часу, щовечора, ніби виконуючи якийсь обов'язок, вони втрьох з годину ходили там, невидимі в безмірній темряві, біля самісінької води, що облягала мокрий пісок.
Тепер з м-ром Треверсом пішов тільки д'Алькасер. М-с Треверс чула, як вони посідали в найменший яхтовий човен, і вахтенний одвіз їх на парі весел до ближчого ріжка коси. Після цього він вернувся. Пані Треверс чула, як, здершись на борт, він кинув комусь на палубі: