— Рано брати слово,— втрутилась Хутірна.— Хай спершу визнає.
Учитель на пенсії замріяним поглядом гайнув по кутках, поворушив пальцями правої руки, наче обмацував благеньку, мов пух, думку:
— Хай визнає.
— Засудить і покається,— додала Хутірна.
— Слово надається Зіньці Максимівні Нагірняк,— оголосив голова товариського суду.
Хазяйка, склавши повні білі руки на грудях, німувала.
— Скажи, Зінько,— попросила по-сусідському тітка Федоська,— та й ми підемо, бо в нас теж робота сама не зробиться.
Зненацька Зінька зареготала і, звівшись із ліжка, ступила до столу, за яким засідав товариський суд.
— Ви мана чи наяву? — сміялась.— Справді тут чи ввижаєтесь? Це ви, Макаре Хомичу, що вчили мене в школі? Це ви, тітко Федосько?
— Це я, не сумнівайся,— оторопіло мовив Васянович, відводячи Зіньчину руку, що вже намірялась торкнути його плече.
— І я,— з викликом сказала Ганя Хутірна.
— Ти, Зінько, визнай і покайся,— порадила тітка Федоська,— та й ми підемо. Ти ж бо знаєш, що нічого з тобою не зроблять, а так треба.
— Ваше слово, Зінько Максимівно,— повторив голова товариського суду.
— Раз прийшли в хату — вже не відчепитесь... То слухайте...— Зінька поторгала рогачі в кутку біля печі, потримала коцюбу в руках. Васянович пильно стежив за кожним її рухом, Хутірна щось записувала до протоколу, Макар Хомич глибокодумно дивився в стелю, тітка Федоська пасла на соковитих губах усмішку — ситу й гарну, як павичка.— Критися ні з чим, та й у селі не сховаєшся, слухайте... Степан Капиця і на вулиці, і в магазині, і в клубі не тільки до мене чіплявся, а й до всіх, бо така вже в нього поведенція.
— До мене чомусь не чіплявся,— озвалась Хутірна.
— 0 не вчепиться,— запевнила Зінька.— Разів два чи три гримав у вікна вночі, люди чули, та я не впустила. А що побив горшки зі своєю Катериною, то й добре, нащо той бабій такій славній жінці здався!
— Але ж трудові показники впали! — нагадав Васянович.
— То чого це я маю відповідати за його показники? Коли на те пішло — хай Катерина мириться з ним і законно відповідає.
— А недобрі чутки про Петра Калача, колишнього кращого механізатора артілі?
— Сватався він до мене,— зізналася Зінька.
— То й що?
— А що? Дала гарбуза, ось Калач і сказився, пустився берега.
— Ти ж, Зінько, незаміжня,— дорікнула Хутірна,— а коверзуєш. Годилося б і честь знати!
— Коли тобі, Ганю, так жаль Калача, то піди забери гарбуза того, що я подарувала. А що незаміжня — це не гріх!
— Досвід красномовно свідчить,— сказав голова сільради,— що на даному етапі в умовах нашої Веселинівки це гріх. Слава про тебе негарна йде, що справді приманюєш...
— Сама про себе славу не розпускаю!
— Ми й не кажемо, що сама розпускаєш, недобра слава має широкі крила. А ми гуртом повинні дбати про здорове моральне обличчя і твоє, Зінько, і всієї Веселинівки.
— Дбайте,— порадила Зінька.— Дбайте, я вам на заваді не стану.
— Що скажеш про діда Гуслистого?
— А що казати?
— Не крути, Зінько!
— Скажу, що старий уже дід, порохно з нього сиплеться, тут лікуйся чи не лікуйся — однаково не поможе, здурів, мабуть, сирих опеньків об'ївся.
— Як то об'ївся сирих опеньків? — не втямив Васянович.
— Бо чого надумав на старість свататись до молодих? Чи йому замало було молодих тоді, коли сам був молодий? А якщо кортить баби, то хай надибає таку, як сам. От ви, товаришу Васянович, голова сільради. Що б ви перші сказали, якби дід Гуслистий привів мене до вас у сільраду розписуватись, брати шлюбну посвідку? Сказали б, що обоє дурні, так?
Васянович грізно мовчав.
— Та ви зізнайтесь, чого там! — підохочувала Зінька.
— Ось така чиста в усьому,— відірвалась від протоколу Хутірна,— то чому ж тоді завклубом до тебе приходив? Прямо на суд утрапив.
— Мабуть, тому, Ганю,— в'їла молода хазяйка,— навідався до мене, що не знає дороги до твоєї хати.
Обличчя Хутірної стало схоже на червоний транспарант.
— Значить, Зінько Максимівно,— спроквола озвався вчитель на пенсії,— ви цілком і повністю визнаєте, а також розкаюєтесь?
— У чому повинна розкаятись?
— Розкайся,— порадила тітка Федоська.— Так заведено, тоді всі гріхи списуються. Диму без вогню не буває.
— Значить, я винувата в тому, що незаміжня?
— Питання складне,— резюмував Макар Хомич.
— Якщо хочеш,— вигукнув Васянович і знову звівся за столом,— то винувата. Інші дівчата в твоєму віці як? Стала на порі — шукає пару, виходить заміж, народжує дітей. Бо того життя не так і багато, а план треба виконати: і майна розстаратись, і хату побудувати, й дітей доглянути. А ти, Зінько, якось не так живеш, як інші. Перебираєш, комизишся... А поглянеш на тебе — нівроку собі, чоловік ніякий мимо не пройде, щоб оком не накинути, щоб не подумати сяке-таке...
— Яка ж моя в тому вина, га? — в розпачі розвела Зінька руками.— Інші квапляться натягнути на себе той хомут сімейний, а мені не горить, встигну з тим хомутом, людоньки!
— Не заведено так! Молода, здорова, вільна, каламутиш чоловіків, навіть дідові Гуслистому скаламутила мізки. От говорили про погану славу. Про тітку Федоську такої слави нема. Й про Ганю Хутірну чомусь не чути.
— І не почують про Ганю,— шпигнула Зінька.
— Треба тобі заміж виходити,— ласкаво мовила тітка Федоська.
— Та я знаю, що треба,— згодилася Зінька.
— Тоді де та слава й подінеться,— підхопив Васянович.— Треба, Зінько, щоб слава була хороша, а не така, як у тебе. Трудова! Як у Гані Хутірної. Чуєш, Ганю? Не посоромся в протоколі записати, що тебе наведено за приклад. Чуєш?
— Чую,— відказала Хутірна, ведучи протокол.
— Якби, Зінько, стільки балачок про тебе не балакалось у Веселинівці, то, може, цього виїзного товариського суду й не було б. Ми, громадськість села, повинні були зреагувати.
— Мабуть, хтось у тебе й на приміті є? — спитала тітка Федоська.
— Нема!
— Ось я й кажу, що дарма гуляє! — Васянович наструнював вуса.— Ніяких клопотів!
— Той, хто подобається, і не гляне в мій бік, а кому я до вподоби — той байдужий.
— Хіба так можна, Зінько? — дорікнула тітка.— Заглядайся на того, хто заглядається на тебе. Не довелося б весілля чекати довго.
— Вже справили б тобі весілля! — пообіцяв Васянович.
— Значить, слухали справу Зіньки Максимівни Нагірняк... А що ж записати в рішенні нашого товариського суду? — запитала Хутірна.