Влітку над вітряком у пекучому небі часто кружляють шуліки. Внизу лежить заквітчане левадками, гаями й садками моє місто. Дні там схожі на хатки — такі ж одноманітні, такі ж дрімливі, такі ж повільні, як повільне у небі кружляння шулік. .
Шуліки пливуть собі далі. Під ними вже кінчалося місто, останньою від поля стояла наша хата. У садку чотири дубки і кущ берестків, а ясенки не встигали звестись, як батько вже рубав їх на шпиці.
Батько майстрував колеса, йому допомагали мої брати, а я, не здатний утримати сокиру, мусив шукати долі, як шуліка поживи, по інших світах.
Про це я згадав далеко пізніше, коли з червоним загоном скакав до лісу, де засіла завзята банда Харюка.
Мимо бігли долини, байраки, горби, а буйна сила все рвалась у простір. Земля упливала з-під ніг, і ритмічно рипіло сідло. Кров бурхливо билась у жилах, а очі сягали за найдальший обрій. Я осягнув своїм поглядом землю. Вона була прекрасна в ідей момент: на ній був лише барвистий килим із лугів та ланів, а по узгір'ю окантовкою синіли ліси. Аж ось блиснув Буг, як клинок, і знову зник в очеретах. Зазеленів і другий берег, круто збігаючи до води... І враз я побачив отамана Харюка.
Він з'явився на узліссі з першими променями сонця з ватагою вершників позаду. Вони зупинилися на якусь хвилинку, як сліпці, що відчули сонце, потім відділилися від лісу і, ніби не торкаючись землі, понеслися в поле. Попереду ватаги під жовто-блакитним'прапором скакав юнак.
Із-за гори підвелася бузкова смуга Сумівського лісу. Вона тяглася аж до обрію. Туди отаман Харюк мусив дістатися із своїм загоном. Він гордовито озирнувся довкола і скам'янів. Назирці скакав ще більший загін з червоним прапором над головами. Попереду, нахмуривши чоло над горбатим носом, летів, ніби не торкаючись землі, командир, схожий на нього, як викапаний.
Думка блискавкою мигнула в голові Харюка: "Далі від Бугу, від річки, далі від води!"
І через хвилину зелений загін розсипався в лаву і, виблискуючи на сонці шаблями, вскач попрямував у степ. Але пізно: червоні вже перетяли путь і все більше тиснули зелених до води. Командир на сірому коні вже глузливо кривив свої соковиті уста. У отамана Харюка страх застрибав у очах і м'язи вперше дрібно задрижали.
— Стій! — уже істерично викрикнув він.—Врозтіч, хто куди!
Вершники на момент круто збили коней і потім з тваринним криком кинулись у різні кінці.
Отаман Харюк стояв ніби скам'янілий, аж доки розбіглась його ватага, зміряв очима віддаль до Бугу і через луки полетів до води, йому б тільки дістатися на протилежний берег, він тоді й під кулями буде сміятись. Він був певний, що історія послала його на герць, і віками приспана сила тепер несла його на крилах до води.
Ось і берег. Рогіз, осока, очерету ліс і кушир далеко тяглися по воді. Нагло кінь ніби спіткнувся, і Харюк ледве втримався на сідлі. З силою кінь висмикнув ноги, що ніби присмокталися до трави, але друга пара загрузла ще дужче. Під ним була трясовина. До чистої води дістатися було неможливо.
Вирвавши коня на грунт, Харюк кинувся в інший бік, і тут була соковита трясовина. А з степу наближався вже червоний загін.
Мов зацькований звір, носився отаман Харюк по зелених луках і гострим зором зиркав то на болото в осоко-ристому вінку, то на червоний загін, що вже копитами збивав на луках квітки і колом скакав до води.
Отаман Харюк зупинився. Рясний піт біг по його сполотнілому виду. Він ще раз глянув уже разом зі мною на той протилежний бік: там спокійно паслися на луках корови, вівці чорним клубком котилися в балку, де, зморений працею, ступав за плугом по твердому грунту селянин.
Ще далі, в червоному мареві, лежав байрак, а за ним димилось село.
На протилежному боці панував уже спокій, там дівчата вже співали інших пісень, а червоні маки свої пелюстки розплескали над кам'яницями. Отаман Харюк глянув і на сонце, і йому потемніло в очах.
Коли наші коні вдарилися стомленими грудьми, я побачив на жовтому лузі блакитну тінь Марка Проклятого Сонце здіймалося все вище, і з кожною хвилиною тінь ставала все коротша. Харюк кинув зброю і віддав червоним свого знесиленого коня.
Українські степові дороги, сонце, і вітер, і вітроногі наші коні злилися з нами в одно гармонійне. В диму червоного багаття ми линули услід за двоголовим польським орлом на захід. Ми кружляли над широкополою Україною вище за шулік, що колись плавали над замріяними вітряками, кулеметний клекіт і грім гармат заганяли за хмари орлів, миготіли розпластані в лободі села, над водою плакали гіерби, а містечка і міста губили лік різним владам і отаманам.
Тут невмиті будиночки ховались по завулках, вечірні присмерки лоскотали тендітні звуки старовинних балад чи романсів. Старі, злинялі реєстратори й діловоди щовечора вдихали на гайках вечірню прохолоду. Вони, мов черви, вилазили із своїх дірочок, обнюхували сліпими рильцями повітря і, як тільки кінь лязгав стальними копитами, поспішно заповзали назад до своїх гнізд, протухлих ще дідівським потом. На ногах у них були виступці з валу, і кроки червоних у завулках гриміли їм, як грім.
— Коли ж ти повернешся, коханий? — питала мене дівчина з блакитними очима, кладучи до польової сумки матіоли. Крізь маркізет у неї на грудях просвічував, значок: "Не ридай, а здобувай!".
На захід летіли літаки, і в небі стояв кулеметний клекіт. Я здибив свого коня і відділився від землі.
— Ніколи!
Минуло десять років. Біля Збруча ущухли гармати, в лісах позаростали потаємні стежки, коні струсили сідельця, і мій маузер насторожено повис на стіні. Настали будні революції.
І тільки тепер я. зміг здійснити свою дитячу мрію: "Написати, як у блакитній книжці, кілька сторінок і послати до газети чи журналу".
Тільки тепер моя книжка вже не вміститься на комині, і кольору вона гарячого, як багаття. В ній місто, в ній село, в ній нові заводи й Дніпрельстан.
У ній наше радянське життя. І коли я тепер ходжу по вулицях, іноді випливають назустріч блакитні очі, тоді я згадую матіоли і звуки балад чи романсів. Очі тануть у вечоровій імлі, а я все ще бачу, як вітер віє над розплесканими хлібами по широкополій Україні і крутить дим над заводами. Мій вітряк за школою, буйними вітрами обезкрилений, доживає під сонцем останні дні, хоч над ним ще кружляють шуліки, але все частіше у пекучому небі туркоче мотор, а внизу куриться битим шляхом заквітчане садками моє місто. І пригадую я там дні, схожі на хатки — такі ж одноманітні і повільні, як повільне в небі кружляння шулік.