— Мамусю! — покликав з кабінету Димов, не відчиняючи дверей.— Мамусю!
— Що тобі?
— Мамусю, ти не заходь до мене, а тільки підійди до дверей. Ось що... Позавчора я заразився в лікарні дифтеритом, і тепер... мені недобре. Пошли якнайшвидше по Коростельова.
Ольга Іванівна завжди називала чоловіка, як і всіх знайомих мужчин, не на ймення, а на прізвище; його ім'я Осип не подобалося їй, тому що нагадувало гоголівського Осипа і каламбур:
"Осип охрип, а Архип осип". А тепер вона скрикнула:
— Осипе, цього не може бути!
— Пошли! Мені недобре...— сказав за дверима Димов, і чути було, як він підійшов до дивана й ліг.— Пошли! — глухо долинув його голос.
"Що ж це таке? — подумала Ольга Іванівна, холонучи від жаху.— Це ж небезпечно!"
Без ніякої потреби вона взяла свічку, і пішла до себе у спальню, і тут, міркуючи, що їй треба робити, ненароком глянула на себе в трюмо. З блідим, переляканим обличчям, в жакеті з високими рукавами, з жовтими волапами на грудях і з незвичайним напрямом смуг на спідниці, вона здалася собі страшною і гидкою. їй відразу стало до болю жаль Димова, його безмежної любові до неї, його молодого життя і навіть цього його осиротілого ліжка, на якому він уже давно не спав, і згадалась їй його звичайна лагідна, покірна посмішка. Вона гірко заплакала й написала Коростельову благального листа. Була друга година ночі.
VIII
Коли о восьмій годині ранку Ольга Іванівна з важкою від безсоння головою, незачісана, негарна і з виразом вини в обличчі вийшла із спальні, мимо неї пройшов у передпокій якийсь чоловік з чорною бородою, очевидно, лікар. Пахло ліками. Біля дверей до кабінету стояв Коростельов і правою рукою крутив лівий вус.
— До нього, вибачте, я вас не пущу,— похмуро сказав він Ользі Іванівні.— Заразитися можна. Та й ні до чого вам, власне кажучи. Він усе одно марить.
— У нього справжній дифтерит? — спитала пошепки Ольга Іванівна.
— Тих, хто лізе на рожен, по-справжньому до суду віддавати треба,— пробурмотів Коростельов, не відповідаючи на запитання Ольги Іванівни.— Знаєте, чому він заразився? У вівторок у хлопчика висмоктував через трубочку дифтеритні плівки. А навіщо? Безглуздо... Так, з дурного розуму.
— Небезпечно? Дуже? — спитала Ольга Іванівна.
— Так, кажуть, що форма важка. Треба було б по Шрека послати, власне кажучи.
Приходив маленький, руденький, з довгим носом і з єврейським акцентом, потім високий, сутулий, патлатий, схожий па протодиякона; потім молодий, дуже товстий, з червоним обличчям і в окулярах. Це лікарі приходили чергувати коло свого товариша. Коростельов, відбувши свій час, не йшов додому, а залишався і, як тінь, блукав по всіх кімнатах. Покоївка подавала чай лікарям, які чергували, і часто бігала в аптеку, і нікому було прибрати кімнати. Було тихо й сумно.
Ольга Іванівна сиділа в себе в спальні і думала, що це бог її карає за те, що вона обманювала чоловіка. Мовчазна, покірлива, незрозуміла істота, знеособлена своєю лагідністю, безхарактерна, слаба від надмірної доброти, глухо страждала десь там у себе на дивані і не скаржилась. А коли б вона поскаржилася, нехай у маренні, то чергові лікарі довідалися б, що винний тут не самий тільки дифтерит. Спитали б вони Коростельова; він знає все і недаром на дружину свого приятеля дивиться такими очима, наче саме вона і є найголовніша, справжня злочинниця, а дифтерит тільки її спільник. Вона вже не пам'ятала ні місячного вечора на Волзі, ні освідчень, ні поетичного життя в хаті, а пам'ятала тільки, що вона з нікчемної примхи, з пустоти вся, з руками і ногами, вимазалась у щось брудне, липке, від чого ніколи вже не відмиєшся...
"Ах, як я жахливо збрехала! — думала вона, згадуючи про неспокійне кохання, що було у неї з Рябовським.— Хай воно все буде прокляте!.."
О четвертій годині вона обідала разом з Коростельовим. Він нічого не їв, пив тільки червоне вино і хмурився. Вона теж нічого не їла. То вона в думці молилася й давала обітницю богу, що коли Димов видужає, то вона покохає його знову і буде вірною дружиною. То, забувшись на хвилину, вона дивилась на Коростельова і думала: "Невже не нудно бути простою, нічим не видатною, невідомою людиною, та ще з таким пом'ятим обличчям і з поганими манерами?" То їй здавалось, що її цю ж мить уб'є бог за те, що вона, боячись заразитись, ні разу ще не була в кабінеті у чоловіка. А загалом було тупе, сумне почуття і певність, що життя вже знівечене і що нічим його не виправиш...
По обіді настали сутінки. Коли Ольга Іванівна вийшла у вітальню, Коростельов спав на кушетці, поклавши під голову шовкову подушку, шиту золотом. "Кхи-пуа...— хропів він,— кхи-пуа".
І лікарі, які приходили чергувати і йшли звідси, не помічали цього безладдя. Те, що чужа людина спала у вітальні й хропіла, і етюди по стінах, і химерна обстановка, і те, що хазяйка була незачісана і неохайно одягнена,— все це не викликало тепер ні найменшого інтересу. Один з лікарів ненароком з чогось засміявся, і якось дивно й несміливо пролунав цей сміх, навіть моторошно зробилося.
Коли Ольга Іванівна вдруге вийшла у вітальню, Коростельов уже не спав, а сидів і курив.
— У нього дифтерит носової порожнини,— сказав він півголосом.— Уже й серце погано працює. Кепські справи, власне кажучи.
— А ви пошліть по Шрека,— сказала Ольга Іванівна.
— Був уже. Він ото й помітив, що дифтерит перейшов у ніс. Е, та що Шрек! Власне кажучи, нічого Шрек. Він Шрек, я Коростельов — і більш нічого.
Час тягнувся страшенно довго. Ольга Іванівна лежала одягнена в неприбраній зранку постелі й дрімала. їй ввижалося, що вся квартира від підлоги до стелі зайнята величезним куском заліза, і що варто тільки винести геть залізо, як усім стане весело і легко. Прокинувшись, вона пригадала, що це не залізо, а хвороба Димова.
"Nature morte, порт...— думала вона, знову впадаючи в забуття,— спорт... курорт... А як Шрек? Шрек, грек, врек... крек. А де ж тепер мої друзі? Чи знають вони, що у нас горе? Господи, спаси... помилуй. Шрек, грек..."
І знов залізо... Час тягнувся довго, а годинник у нижньому поверсі бив часто. І раз у раз чути було дзвінки, приходили лікарі... Ввійшла покоївка з порожньою склянкою на підносі і спитала: