Голос Шнобеля. Батя, атас!.. Маг, що ж ти, гад!..
Зненацька світло фар справа прорізує сцену і освітлює в лівому кутку три постаті: Батя, Шнобель і Вітька. У Баті і Шнобеля в руках чемодани.
Батя (робить рух, щоб бігти, потім враз спиняється). Стоп! Спокійно! Це ж таксі! Вільне!..
За сценою клацають дверцята машини, праворуч з-за телефонної будки вибігає Володя з "монтировкою" у руках.
Володя. Стійте!.. Стійте!..
Шнобель. Батя, рвем кігті! Він нас попутає!
Батя. Не попутає! (Вихоплює пістолет, стріляє.)
Володя падає. Батя і Шнобель кидаються за телефонну будку, туди, де машина. Вітька застигає на місці.
Володя (підносячи голову). Магеллан… Що ж ти… Сестра там хвилюється… а ти… (Опускає голову.)
Вітька якусь мить стоїть, заціпенівши, потім кидається до телефонної будки, гарячково набирає номер.
Вітька. "Швидка"? "Швидка"?! Ой! Швидше… Дубки… Біля промтоварного… Поранений… Швидше!.. Швидше-е!..
Шнобель (вискакує з-за будки, до Вітьки). Ти що?! Продаєш, гад!.. Уб’ю!.. В машину!.. (Хапає Вітьку, силоміць тягне.)
За сценою наближається пронизливе пиття сирени "швидкої допомоги".
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється тахта в квартирі Шнобеля.
Входять Батя, Шнобель і Вітька. Батя і Шнобель ховають чемодани під тахту.
Батя (до Шнобеля). Відженеш лайбу до річки. Потім попід берегом водою пройдеш з півкілометра. Щоб собака слід не взяв. Ясно?
Шнобель. Будь спок! (Виходить.)
Батя (до Вітьки). Ну!.. Так що ж ти, Вітьок, стукнути на нас захотів?.. За такі, брат, діла, у нас перо в бік положено. Дивись!
Вітька. Я… я в "швидку"… (Крізь сльози.) Нащо? Нащо ти його?!
Батя. Дурненький! Він же на нас з "монтировкою" ліз — не бачив? Він би нас усіх…
Вітька. Але ж ти… ти ж…
Батя. Спокійно!.. Потрібна мені мокруха! Я по ногах стріляв. Щоб тільки збити…
Вітька. А чому ж він…
Батя. Слабачок тому що… Трішечки зачепило — він уже догори лапки.
Вітька. Все одно! Як ти міг?!! Як ти…
Батя. Спокійно!.. Між іншим, запам’ятай: це не я, це ти стріляв!
Вітька. Як?!.
Батя. Дуже просто. Ти стріляв. Для цього тебе і в долю брали.
Вітька. Що?!.
Батя. А ти думав!.. Та ти не хвилюйся. Ти неповнолітній. Тобі нічого не буде. А мене під вишку підвести можуть. Під розстріл. Ясно?
Вітька. Нє-а!.. Нє-а!.. Не хочу! Нє-а!..
Батя. Не дригайся! Не роби хвилі!.. Не поможе! Експертиза, брат, сама все покаже.
Вітька. Як?!.
Батя. Дуже просто. Дактилоскопія. Відбитки пальців. Детективні фільми бачив? Так-от на пістолеті, Вітьок, твої пальчики зафіксовані. Пригадуєш, ти тут стріляв? Весь його залапав… А моїх пальців нема. Я в рукавичках працюю. Як хірург. Отже, сиди, мій милий, і не цвірінькай. Свідків нема. А Шнобель підтвердить, що ти стріляв. Ясно?
Вітька. Ах ти ж…
Батя. Аякже! Тільки так! Все розраховано… У серйозній справі без цього не можна… Та ти не хвилюйся. Спокійно! Все буде о’кей! Чисто зроблено. Як в аптеці. Біжи додому!.Щоб сеструха паніки не піднімала. Скажеш — рідкісні записи на один вечір дали. Тому затримавсь. Хотів дослухати. І врахуй, продаси — жити не будеш. Під землею знайду… Ну, біжи! Долю свою одержиш, коли реалізуємо барахло. Гуд бай!
Затемнення.
Світло. Засідання комісії в справах неповнолітніх.
Василь Васильович. Так… Ну, а далі… Що було далі?.. Додому ти не пішов… Дома не ночував.
Вітька (після паузи). Я… я не міг додому. Наталка… Як я міг?.. Вона… Я не міг…
Василь Васильович. Де ж ти був?
Вітька мовчить.
Василь Васильович. Ну, розкажи все, до кінця… Уже ж не має значення… Ти ж все одно потім…
Вітька мовчить.
Класний керівник. Отак завжди. Слова з нього не витягнеш!
Степан Аркадійович (несподівано рвучко підводиться з місця). Товариші! Я… я протестую!.. Як батько, я протестую! Ви допитуєте його, як дорослого злочинця. А він же дитина, неповнолітній… Це негуманно! Непедагогічно! Це суперечить… І так уже ж все ясно. Що вам треба? Для чого мучите хлопця?!
Мати (несміливо). Може, й справді досить уже…
Василь Васильович (до Степана Аркадійовича). Протестувати, товаришу Руденко, по-моєму, вам не дуже, розумієте, до лиця.
Інструктор райкому комсомолу. Точно! Не вам протестувати…
Галина Володимирівна. Товариші! Одну хвилинку! Не гарячкуйте! Я пропоную, щоб Вітя вийшов. Хай трохи відпочине. А ми поговоримо без нього.
Класний керівник. Правильно! Це таки непедагогічно…
Галина Володимирівна. Не в цьому справа.
Василь Васильович. Добре. Вийди, Вікторе, посидь у коридорі.
Вітька виходить.
Галина Володимирівна. Скажу відверто, я дуже надіялась, що обійдеться без мого втручання. Що розповідатиму не я, а хтось інший… Але, на жаль, надії мої не справдилися… Так-от. Першу ніч Вітя ночував на горищі старого будинку, призначеного на знос. А вранці… вранці він подзвонив по телефону…
Затемнення.
З лівого боку сцени висвітлюється телефонна будка. В будку заходить скуйовджений, у пожмаканому одязі Вітька. набирає номер.
З правого боку сцени висвітлюється передпокій з телефоном на полику і двері у ванну кімнату. У ванній голиться Степан Аркадійович, наспівуючи. Деренчить на столику телефон. Степан Аркадійович виходить з ванної, знімає трубку
Степан Аркадійович. Алло!
Вітька. Здрастуй… Це я… Вітька…
Степан Аркадійович. Чую… Що таке?
Вітька. Мені… Мені треба з тобою поговорити. Дуже треба!
Степан Аркадійович. Щось трапилось?
Вітька. Трапилось.
Степан Аркадійович. Серйозне?
Вітька. Серйозне.
Степан Аркадійович. Ну приїжджай…
Вітька. Я… я не можу… За мною можуть стежати.
Степан Аркадійович. Що?!. Хто?!.
Вітька. Я не можу цього сказати…
Степан Аркадійович. Де ти зараз?
Вітька. Біля Ботанічного саду.
Степан Аркадійович. Добре. Я якраз іду в місто. Зустрінемось в Ботанічному саду біля оранжереї.
Вітька. Добре.
Затемнення.
Світло. Засідання комісії в справах неповнолітніх.
Степан Аркадійович. Ні! Ні! Не так! Цього не було!.. Тобто не те що не було. Але все це не так… Ви хочете звалити все на мене. А при чому ж тут я? Ну при чому? Ну що я… Хіба я… Ну це ж неправильно. В принципі неправильно!.. Розумієте — в принципі!..
Галина Володимирівна. Бачите! Я недаремно просила Віктора вийти.
Василь Васильович. Так.
Степан Аркадійович. Але нащо ж із мене робити? Це ж в принципі…