— Яка сьогодні гарна була погода,— нарешті каже він.
— Авжеж, гарна,— згоджується дівчина.— Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.
І тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки...
— Ти лю-любиш квіти? — чомусь шепотом питає хлопець.
— Лю-люблю,— також пошепки відповідає дівчина.
Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці...
Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом — і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!.. О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!
"Пора вже зітхати",— спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічав. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.
— Ти, мабуть, вдавився? — сполошилася Галя.— Одразу б і сказав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну по спині.
І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це ніби зовсім пробудило його.
— Галю!..— наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь.— Галю...
— Що, хлопчику? — Галя покуйовдила його білявий чубчик.— Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.
— Галю... Я...— Вітька наважився і взяв її за руку.— Я...
Дівчину ніби й чекала цього.
— Ой, забула! — схопилася.— Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..
— Та я! — зривається на ноги Вітька.— Для тебе хоч цілий океан!
— Мені не океан, а діжечку, Вітюньчик.
Так і сказала: Вітюньчик. Та хто ж на Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапав відро і мчить до колодязя.
— Діжечка біля сараю, Вітюньчик! — кричить навздогін Галя.— Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..
Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означав в порівнянні з словом "Вітюньчик"? І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:
— Ну, як?
Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у "діжечку". Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.
— Я й не підозрював, що кохання таке важке,— зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.
Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:
— Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада-радісінька!..
Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.
Спали хлопці, як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: "Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!.."
О зміюко лукавая!!!
Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?
— Спасибі тобі, Вітюньчик! — заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру.— А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчик!
І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?
Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, Дзвеніла і, здавалося, теж співала.
Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.
— Як ти здогадався взяти? — здивувався Вітька.
— Бачив учора, що в неї дрова не рубані,— коротко відповів той.
Робота закипіла. Вітька наколював чурбаки, ставив клин, і хлопці по черзі гупали кувалдою так, що чурбаки із дзвоном розліталися по всьому дворищу.
— Га-ах! — кричав Федько, опускаючи кувалду.— Кохання — штука серйозна!
— Ге-ех! — підтримував його Вітька.— Вчися, колись і тобі доведеться. Ніде ти не дінешся!
Ось тут і сталося...
Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.
— Та бий, чи ти заснув? — крикнув Вітька.
Удару не було.
Вітька звів голову і здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі... Остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася Галя, його перша любов...
Вітька ворухнув похолоділими губами і не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю...