Євгешка дістав з мішка кумач, гвіздочки й молоток і взявся до роботи. Нога боліла й пекла, кров не переставала йти, але хлопчина, посміхаючись, хутко роздирав на стьожки матерію, обмотував нею стовпи й перила, на вишці, і дрібно стукотів його молоток. Хай тепер усі приходять, ніхто не впізнає вишки! Як усі здивуються й зрадіють, яке буде веселе, радісне свято!
Але чому так тремтять руки? І серце… то заб'ється, застукає, як молоточок, то раптом замре, стихне, і тоді важко дихати, тоді Євгешка на повні груди хапає роззявленим ротом повітря… "Мабуть, я втратив багато крові, знесилів", — думає хлопець, і востаннє стукає молоток, забиває останні гвіздочки.
Що це? Чому такий туман перед очима? Хто це сміється й чиї це такі дзвінкі голоси? "А, це прийшли хлопці, — догадується Євгешка. — Справді вони… Ось Олеся… Павлик… Наталя… А це хто? Та це ж Василь, а з ним Пронька. Ну, звичайно, він. І підзорна труба в нього…"
— Євгешка! Ура Євгешці! — чує хлопчина захоплені вигуки. — Ой, вишка! Оце вишка!
Євгешка слухає, схилившись на поручні. Піонери сходять на вишку.
— Євгешко, а де ти дістав такої матерії?
Він хоче відповісти, але відчуває, як чудно крутиться йому голова, і ріка, обличчя хлопців, увесь світ тихо кудись пливе перед очима.
— Ну, Євгешо, ти тепер справжній піонер, — чує хлопець слова піонервожатого. Василь бере його за руку, міцно стискає її і враз із ляком, тривожно гукає:
— Друзі, що ж це? Євгешо! Євгешо!
Молоток вислизає з Євгешчиних рук, хлопчина по, вільно осувається вниз і падає. Безпросвітна темрява заступає йому світ.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
розповідає про веселе свято, про те, як хлопчика й дівчата прощались із своїм товаришем, і про те, як срібний птах урятував йому життя
Йосип Максимович негайно дав підводу, і Євгешку повезли в містечко, в лікарню. Нога в хлопця взялася синіми плямами, він пашів жаром і марив.
Довідавшись про ознаки хвороби, баби Бабарихи ледве не посварились. Одна з них була певна, що тільки розтирання ноги жовчю з білого голуба й може врятувати хлопця, але друга наполягала на тому, що жовч тут ні при чому, тут треба вжити настойки з дубової кори, з полину й дурману, і все це приправити загадковим Іван-коренем. Але через те, що ні тій, ні другій бабі не довірили лікувати Євгешку, вони хутко помирились і заспокоїлись.
Хоч як стурбувала хлоп'ят несподівана хвороба товариша, все ж вирішили свята не відкладати. Майже увесь колгосп, навіть баби й сиві діди прийшли на берег. Навіть старий-престарий дід Оверко, про якого ніхто в селі не знав, скільки йому років — чи сто, чи, може, й усі сто двадцять, — навіть і той зліз із печі і, спираючись на два ціпки, приплентався на свято.
Вишка була прикрашена прапорами, стояла струнка й червона, як макова квітка, червона, як полумінь, одягнена в ніжний і веселий кумач. Рівно о дванадцятій гримнув оркестр, і свято почалося. Оркестр був неабиякий. В його складі були величезна мідна труба, флейта, бубон і з півдюжини скрипок. У трубу дмухав на всю силу своїх легенів товстий зоотехнік Іван Іванович, і звуки з труби він умів видобувати надзвичайні, просто-таки неймовірні — такі басовиті, товсті, короткі. На флейті грав високий і худий, як сама флейта, птаховод Нил Нилович (то самий, що заочі його жартома звали Крокодил Крокодилович). Завгосп Дмитро Гаврилович бухав у бубон — діловито, по-хазяйському, як і личить завгоспові. Ну, а на скрипках грали: дядько Никін — коваль, молоді парубки Мехтодій і Сашко, бригадир Терентій Савчук і ще двоє парубків, а диригував оркестром наш добрий знайомий Венедикт Валентинович, колгоспівський поштар. Коротко кажучи, оркестр був чудовий, неповторний.
Головним розпорядником був Йосип Максимович. На вишці вже стояли Олеся, Павлик, Кузька, Пронька і кілька старших хлопців-комсомольців. Йосип Максимович підняв угору червоний прапорець, подаючи сигнал. Але враз на березі трапилась якась метушня, сміх, вигуки, веселі жарти. Розштовхуючи натовп, до Йосипа Максимовича підбіг Бицик. Він був розхристаний, розчервонілий і щасливий.
— Стривайте, стривайте! — зарепетував він. — Не стрибайте! Я той… Я впіймав сома! Сома впіймав! Не вірите? Ось він! Дивіться!
Радіючи з перемоги, Бицик обома руками високо підняв над головою великого чорного сома.
— Спасибі дідові Галактіону! На жаб'ячу ніжку спіймав! Смажену на баранячому лої! Ось він! Ось!
Але… вусатий велетень зробив раптом різкий рух і…
— Ой! Держіть його! Держіть!
Проте держати було вже пізно. Сом упав на пісок, майнув хвостом і зник у своїй рідній стихії. Оркестр гримнув туш, ляснули оплески, буйний регіт луною покотився по воді. Ошелешений Бицик витер рукою носа і тихенько сховався з юрбі.
— За зябра, треба було його за зябра, — прошамкав дід Оверко. — Коли б за зябра — не втік би…
Один за одним стрибали з вишки хлоп'ята — і "ласточкою", і "стрілою", і взагалі, хто як умів. Почали готуватись до запливу на швидкість. Олеся хвилювалась. Вона занепокоєно поглядала на Павлика. Павлик — єдиний серйозний супротивник, його не легко перемогти. Хлопчина помітив на собі ревнивий погляд піонерки і загадково посміхнувся. "Чого він посміхається? — подумала Олеся. — Напевне, переконаний, що перепливе мене".
Червоний прапорець майнув у повітрі. Олеся, Павлик і Пронька разом махнули руками, забулькала вода, глядачі посхоплювалися з місць, підбадьорюючи плавців вигуками. Як і чекала Олеся, Пронька незабаром відстав, але Павлик плив поряд, не здаючи жодного вершка. Олеся напружила всі сили, але й Павлик наддав, і піонерка побачила, що він уже на цілу голову випередив її. До неї долітали з берега хвилюючі крики й оплески:
— Павлик! Ура, Павлик!
Олеся помітила, як Павлик озирнувся на неї — це була тільки мить —і знову здалося піонерці, що хлопець посміхнувся. До фініша вже недалеко, але Олеся відчула, що стомилась. "Ну, кінець, — майнула думка, — він переможе". Але чому зненацька стихли крики на березі? Чому вже не чути оплесків? Що сталося? Здивовано побачила біля себе Павлика. Він здавав крок за кроком. Промінь надії наддав Олесі нової сили. Вона рвучко шарпнулась уперед. Ще трошки, ще трохи-трохи, і фініш. Павлик безнадійно відстав. Але… чому він посміхається? Ще мить і оркестр заграв туш, оплесками вітали глядачі Олесю.