Хлопці прийшли на берег.
— Ніхто не бачив, Євгене, — радо констатував Павлик. — Ух, Євгешко, в мене аж серце завмирає. А в тебе як?
— І в мене завмирає, Павлик. Тук-тук і зупиниться, тук-тук і знову зупиниться. А куди ми попливемо? На середину Дніпра? Тут дуже швидка течія, Павлику. Вир. Не закрутить нас?
— Не закрутить, Євгене. Ти міцно тримай весло, щоб не вирвало з рук. А на швидкій течії ще краще, водохід піде хутко-хутко, як справжній велосипед.
— Або як автомашина. Еге ж, Павлику?
— Авжеж.
— А коли водохід справний — і діда Галактіона візьмемо?
— Візьмемо, Євгешко. Хай і дід покатається. Ну, допоможи.
Хлопці дружним зусиллям навантажили водохід на човен. Євгешка взявся за весла, Павлик сів на корму. Велично йде могутня блакитна ріка. Де-не-де жовтіє світла мілина, холодними, темно-синіми смугами переливається глибочінь. Який простір! Де протилежний берег? Він такий далекий, що прибережні кущі на ньому здаються зовсім маленькими, наче на малюнку.
Коли пролітає поблизу чайка і впустить ненароком рибку і зразу ж на льоту знову схопить її дзьобом — рибка блисне на сонці, як новенький гривеник. Коли дмухне вітрець, увесь прибережний краєвид, ніби з переляку, раптом сивіє, бо листя в осокорів з одного боку матово-срібне, як алюміній. А коли подме вітрець з острова, ріка візьметься чорними жмурками, наче сипнула в воду сердита баба повні пригорщі проса. І тоді можна чекати хмари з-за острова, і десь, аж за обрієм, уже, мабуть, прогуркотів далекий грім.
Але чиста зараз блакить, ні дощ, ні буря не загрожують молодим винахідникам.
— Повний хід! — скомандував Павлик, і Євгешка відштовхнувся веслом од берега. Плавно похитуючись, човен рушив.
— Євгешко, а хто винайшов перший човен?
— Не знаю, Павлику.
— І я не знаю. Про це нічого не сказано в історії. А коли б довідалися хто — напевне, поставили б тій людині пам'ятник.
— Факт.
— А первісні люди на колодах плавали. Обчухрає дубок, ляже на нього й пливе. А то ще на плотах. Звичайні плоти без усяких лопатевих коліс, без педалей.
— Педалі… Куди їм! — презирливо мовив Євгешка, налягаючи на весла. Павлик сидів на кормі й рулював.
— Куди їм! — погодився він і засміявся. Було радісно і трошки тривожно. І ще були великі гордощі перед первісними людьми, які нічогісінько не знали ні про педалі, ні про лопатеві колеса. Куди їм до Павлика!
Чим далі відпливав човен од берега, тим неспокійніше робилося на серці в Євгешки. Він ніколи так далеко не запливав, за тим винятком, коли довелося переїздити через Дніпро на той берег. Але тоді Євгешка був з дорослими косарями, та й човен був великий, широкий, а не такий хисткий, як цей. З Павликом ще нічого, веселіше, а що буде, коли Павлик пересяде на водохід і він, Євгешка, залишиться в човні сам-самісінький посеред Дніпра?
Коротше кажучи, Євгешка починав гірко каятись, що погодився на всю цю витівку. Але як же було не погодитись? Яку відмовку можна було знайти?
— Євгешко, чого ти замовк?
— А ти чого замовк, Павлику?
— Я думаю про те, як зараз поїду на водоході. Тільки ось що, Євгене… Коли… коли, може, водохід почне тонути, ти той… рятуватимеш… Це я так кажу, все може трапитись. Я хоч і добре плаваю, але… бистра течія. Розумієш?
Ще б пак не зрозуміти! Чудово все зрозумів Євгешка. Серце тепер у нього не завмирало. Воно цього не робило з тієї простої причини, що все цілком заховалось у п'ятку. Бувають, знаєте, такі хвилини і такі обставини, що де в кого серце раптом тікає в зовсім непідхожі місця.
— Може… може, ми тут зупинимось, Павлику?
Павлик озирнувся.
— Ого-го, куди ми запливли! Тут найкраще місце. Знаєш що, Євгене? Я спробую поїхати вниз за водою до тієї коси. А ти греби до того повороту й чекатимеш мене там біля острівця.
Євген глянув на далекий берег, який вони недавно покинули. Яким рідним, яким затишним здався він тієї хвилини Євгешці! Затишним і недосяжним! Унизу розбіглись хатки, деякі з них підбігли до самісінької води, ніби отара огрї'ь. Євгешка впізнав школу, впізнав хату діда Галактіона. А ця, ліворуч, — голови колгоспу. Сільраду видно, хату-лабораторію. Вище, на підгір'ї, — широкою смугою простяглись городи. Хоч і далеко, а й звідси видно між зеленню жовті плями. То цвітуть соняшники. Скільки їх! Праворуч жовтіють кручі. Там, у ярах, на глиняних урвищах, гніздиться в норах блакитнопера яскрава ракша, сіро-іржаві горлиці мостять із прутиків у кущах свої прозорі гнізда, такі прозорі, що крізь них просвічує пара білих яєчок. На схилах яру, в колючих хащах терну і глоду, виводять пташенят сорокопуди.
І яри здалися Євгешці такими рідними, що ось — простягти б руку, і дістатись до них, сховатись у дикій малині, шукати гнізда сорокопудів.
Швидка течія повільно, але невпинно зносила човен униз. Євгешка почував себе дуже непевно. Ні, не його стихія вода! Він не має ніякого наміру конкурувати з рибою!
Обережно спустили винахідники "машину" на воду. Водохід легенько захитався на хвилі. Павлик скинув черевики, сорочку і в самих трусах стояв навколішках, лагодячись перелізти через борт човна. Ще мить — хлопець випростався і, тримаючись рукою за руль водохода, переніс ногу через борт.
— Зараз сяду, Євгешко. Гарний у мене водяний коник, — говорив він, намагаючись ближче підтягти до себе "машину". Вслід за цим човен раптом щосили хитнувся в один бік, зачерпнувши води, і Євгешка побачив, як Павлик, майнувши в повітрі руками, шубовснув у ріку.
Все трапилось так швидко, що Євгешка ледве встиг зрозуміти, що Павлик утратив рівновагу і замість того, щоб осідлати водохід, опинився в воді. Охоплений непереможним жахом, Євгешка швидше інстинктивно, ніж у повній свідомості, схопився за весла і з силою вдарив ними по воді. Човен рвонувся до берега. Та тієї ж хвилини над водою з'явилася мокра голова Павлика. Можливо, він щось кричав. Але Євгешка вже нічого не чув. Він тільки побачив, як Павлик зробив кілька помахів руками і опинився біля водохода. Він схопився за колесо "машини", може, хотів вилізти на неї, але це йому не вдалося, бо водохід перевернувся. І тільки тепер до Євгешки долетів відчайдушний крик товариша:
— Євгешко… Човен… Ря-ту-уй!..