Батько був ларингологом. Тож більшість потріпаних книжок у центральній частині бібліотеки стосувалася хвороб носа, горла й вуха. Ці органи разом із їхніми хворобами я мовчки й потай вважав за другорядні, з чого здаю собі справу допіру тепер. Було там іще одне видання, наймонументальніше з цілої книгозбірні — багатотомний німецький "Handbuch"["Handbuch" (нім.) отоларинголога — настільна книга отоларинголога] отоларинголога. Кожен том мав не менше тисячі крейдованих сторінок. Я мав змогу розглядати там людські голови в розмаїтих і незліченних стадіях розтину, з усією надзвичайно сумлінно вирисуваною і розфарбованою машинерією. Притягали мене й портрети мізків, поодинокі звивини яких позначалися різноманітними барвами. Через багато років я не свідомо, а інстинктивно здивувався, уперше побачивши в прозекторській справжній мозок (себто анатомічний препарат), що насправді він не є таким папугою. Оскільки ті анатомічні сеанси були заборонені, я мусив організовувати їх особливим чином. Докладне тактичне розпланування заходів не є привілеєм дорослих — тільки дитина була б зацікавлена в їх ретельній організації. Я всідався, мов вершник, на велике шкіряне бильце фотеля, яке хрустіло при кожному моєму русі, а з боку дверей закривався прочиненими дверцятами бібліотечної шафи. Таким чином я завше міг запевнити, мовляв, щойно її відкрив. Більше того, це дозволяло якомога спритніше й швидше запхати книжку на місце. Отож, я спирався на спинку фотеля і в тій позі віддавався студіям. Цікаво, про що я тоді думав. Мене притягала надзвичайна чистота й точність рисунків — розчарування знову прийшло з роками, коли я, будучи студентом-медиком, збагнув, що оглядав у батьковому кабінеті тільки ідеальне й абстрактне розташування нервів і м'язів. Не пригадую, щоби колись співставляв переглянуте з власним тілом. У тих великих рисунках не було нічого тривожного — може, через надмір реалістичности, фрагментарність, допитливу багатосторонність. Ці властивості були притаманні потріпаним книгам навіть тоді, коли вони зображали не лише анатомічні подробиці, але й кінчики пальців або тупих чи гострих гачків, які розтягали пласти розтятої шкіри для кращої демонстрації. Були там ще й інші книжки, з рисунками вже безперечно страшними, але саме занадто страшними, і тому я їх взагалі не боявся. Були там скалічені війною людські обличчя, були обличчя безносі, позбавлені щік, вушних раковин, очей і навіть дослівно обличчя без обличчя, від яких залишилися самі тільки очі поміж рубцюватої плоті. Вони мали вираз, який мені ні про що не говорив. Адже я не мав із чим його порівняти, він нічого не нагадував. Може, мені й бігли мурашки по шкірі над такими ілюстраціями, але так само, як при слуханні казки. А що страхіття у казках — річ абсолютно звичайна, то ті дрижаки не були для мене чимось надзвичайним, а радше пожаданим і любим. І навіть більше, бо дещо в тих книжках мене смішило. А саме — розділи, присвячені протезуванню, які представляли штучні носи, причеплені до окулярів, вуха на пасках, маски, які імітували легкий, цілком безневинний усміх, якісь мистецькі затички для продірявлених щік, зубні протези, імплантанти піднебіння. Усе це видавалося мені якимось маскарадом, якоюсь дорослою забавою — не дуже зрозумілою, як і більшість дорослих звичаїв. Але я навіть не підозрював у них нічого поганого чи ганебного. Мені це не спало 6 на гадку. По суті, мене непокоїв тільки один предмет, не книжка. Він лежав на одній із поличок, перед позолоченими хребтами грубих томів. Це була препарована скронева кістка з видаленим сосковидним відростком — наслідок так званої повної операції на середньому вусі. Я про це, звісно, нічого не знав. Попри те, ця кістка, вагою і на дотик дещо подібна до кісток, які часто лишалися на самому дні супниці з росолом, та ще й знайдена в такому місці — наче підкинута навмисно — притягала й навіть трохи бентежила. Вона мала якийсь специфічний запах. Передовсім куряви, книжок, бібліотеки, але через них тонким струменем просотувався ще й інший — трохи солодкавий і трохи гнилісний. Часом я довго її обнюхував, силкуючись зрозуміти, що це властиво є, наче нюх був саме тим чуттєвим органом, що заведе мене найдалі. Врешті це будило легку відразу і тоді я відкладав кістку, дбаючи про те, щоб покласти її на ту ж полицю.
На нижчих поличках громадилися стоси вже пошарпаних, розсипаних французьких романів без обкладинок, а також якісь журнали — один із них називався "Uhu" і був німецький. Те, що я міг читати назви, не допомагає встановити хронології тих моїх вправлянь, адже друкованими літерами я вмів читати вже в чотири роки. Я гортав тільки французькі книжки, зброшуровані повісті, бо там були досить фривольні ілюстрації у стилі fin-de-siécle[fin-de-siécle — (франц.) — кінець століття]. Вони, певно, містили якісь пікантні історійки, але це сучасний висновок, пізніша реконструкція, оперта на спогади, уже добряче розмиті плином часу. На одних сторінках можна було побачити паній із панами у вишуканих світських позах, а за кілька сторінок ці галантності раптом поступалися місцем мереживним хвилям негліже, хтось утікав через вікно, гублячи штани, голі панії у довгих чорних панчохах гасали покоєм. Тепер я бачу, що сусідство обох жанрів літератури було вельми специфічне, а порядок, у якому я її гортав, кумедний до макабричности. Адже вершник на фотелі без найменшого клопоту й вагання плавно переходив від скелетів до фривольної еротики. Однак я сприймав це, як сприймають хмари й дерева, адже передовсім усьому вчився, до всього мусив звикати, а тому ніщо мене ні з чим не сварило.
Унизу лежала довга бляшана рура з широким кінцем. У ній знаходився сувій надзвичайно цупкого жовтуватого паперу з плетеним чорно-жовтим шнуром. Шнур тягнувся до пласкої баночки з маленьким ясно-червоним тортиком, оздобленим рельєфом і написами. Це був лікарський диплом батька, зроблений із пергамену, який піднесено починався розрядженими велетенським шрифтом словами: SUMM IS AUSPICIS IMPERATORIS AC REGIS FRANCISCI IOSEPHV... [SUM MIS A USPICISIMPERA TORIS А С REGIS FRANCISCI IOSEPHI... (лат.) — Найвищою Милістю Імператора Франца Йосифа] А тортик, який я кілька разів делікатно надкусив і покинув, бо він виявився несмачним, був великою восковою печаткою Львівського університету. Спершу, ясна річ, я просто знав, що в рурі знаходиться диплом, бо так сказав мені батько. Хоч я й не розумів, що воно таке, мені не вільно було самому його витягати (от тільки не дуже вірилося, що пергамен і справді виробляють з ослячої шкіри). За якийсь час я вже міг прочитати кілька слів, нічого, утім, не розуміючи. А в першому, здається, класі гімназії я подужав перекласти ті піднесені слова. Я кажу про це, бо на прикладі диплому виразно простежується процес повторного й кількаразового пізнання предметів чи явищ, через який я поступово проходив, наче з поверха на поверх, щоразу, як відкривалася чергова версія справи чи речі. По суті, це не є чимось винятковим. Це відомо кожному, адже кожен спершу почув щодо власної генези версію про бузька, а потім уже ту, значно реалістичнішу. Але мова про те, що всі попередні версії, нехай і відверто фальшиві, відкинуті, як ота про бузька, не гинуть без сліду. Щось від них у нас лишається, поєднується з подальшими, переплітається з ними. Словом, вони й надалі в нас присутні. Але це ще не все. Напевно, коли йдеться про факт на кшталт диплома мого батька, неважко засвоїти правильну версію, ту єдину, яку варто засвоїти. Інакше з переживаннями. Адже кожне з них має свою вагу й свою рацію, кожне є безапеляційним і незалежним від зовнішніх факторів. І тут таки постає проблема, бо єдиним хранителем і гарантом автентичности спогаду є пам'ять. Безперечно, можна засвідчити, що існують "неадекватні переживання", як-от мої фантазії з приводу чорної залізної скрині. Одначе дійти остаточного висновку вдається не завжди.