Так само, як через дитячі недуги, я перейшов через усілякі більш чи менш банальні манії — хвороби віку чи епохи. Спершу я, звісно, збирав "Анґляси", себто макети державних прапорів у чоколядках під такою назвою. Потім маленькі фотографії різних далеких міст у (знову ж таки) чоколядках Шугарда, аж назбирав їх стільки, що дістав від фірми стереоскоп для оглядання їх обидвома очима. Марки збирав, як уже згадував, тільки вдавано. Я взагалі чомусь не пропадав за безкорисливим колекціонуванням. Батько передовсім учив мене складати гріш до гроша і з цією метою купив глиняну свинку — одну я розбив, другу сплюндрував за допомогою ножа. Тоді він урочисто приніс додому скарбонку Каси Ощадности. До неї можна було кидати монети, але витягати вже не можна було. Це могла зробити тільки сама Каса, де я мав власні заощадження на книжці. Хоча "не можна" було тільки в теорії, позаяк, вивчивши конструкцію, я переконався, що коли перевернуту скарбонку дуже наполегливо і дуже довго трусити, вона врешті випльовує одну-дві монетки. Це відкриття призвело до повного спорожніння її нутрощів. Відтак батько махнув рукою на систему заощаджування, до якої так наполегливо намагався мене навернути. Я потребував грошей не на якісь там дурниці. Ніхто не роздавав безплатно ні дроту для індукторів, ані станіолю для конденсаторів і лейденських банок, ані клею, ані ґумок для рогатки. З інших предметів першої необхідности слід згадати халву, якої я споживав дуже багато і яка й поготів була дорога. А ще витинанки. Тоді можна було витинати й клеїти чудові речі. Крім звичайних танків і літаків, іще й протигази, які можна було навіть носити, доки не порозклеюються від слини й дихання через дірчастий паперовий фільтр. А повітряні кульки? Не знаю, чому зараз уже немає справдешніх, себто живих, кульок. Я діставав їх в одного продавця біля університету, так само, як і маленькі вітрячки з кольорового паперу, пришпилені до паличок і застромлені, мов у держак, у велику сиру картоплину. Але сам університет тоді ще називався сеймом. Я не знав, що колись, до безвладдя, що постало після австрійської доби, тут містився галицький сейм. Так-от, крім вітрячків той продавець мав кульки на конопляних шнурочках — кольорові й наповнені газом. Для мене в них було щось надзвичайно привабливе й водночас сумне. Не можна було випускати кульку, бо вона миттю утікала в небо — пам'ятаю розпач дітей, із якими трапилася така пригода в Єзуїтському садку! Але в помешканні кулька теж не була щаслива. Вона відразу пливла під стелю і там уже зоставалася, наївно, вперто і наче розпачливо буцькаючись у неї своєю надутою головою. А найгірше було наступного ранку, коли я заставав її в конанні. Зморщена, постаріла за одну ніч, схудла й жалюгідна, не маючи навіть сили, аби скочити під стелю, вона ледь здіймалася над долівкою, меланхолійно тягнучи за собою шнурочок. Згадую про це допіру тепер, бо предивний сантимент до повітряних кульок не полишав мене довгі роки — я купував їх і ховався, щоб із мене не сміялися. Я чіпляв до них гондоли, робив якісь цепеліни, але це було самоошуканство. Просто я потребував їх короткочасного товариства, їхньої одноденної екзистенції, наче якогось memento mori[memento mori (лат.) — пам'ятай про смерть] — моделі, яка унаочнювала б невідворотність проминання всього прекрасного. Вряди-годи з'являлися кульки, надуті повітрям, на гнучких мідних дротиках, але ті неживі, ті мертвонароджені імітації, ті жалюгідні наслідування нітрохи мене не захоплювали. Я бридився ними, бо вони вдавали те, чим насправді не були. Не відаючи ризику повноцінного життя, вони годилися хіба для дурнів. Я не хотів мати з ними нічого спільного.
Було однак іще дещо, що я колекціонував безкорисливо, довго й уперто — всілякий електрично-механічний мотлох. У мені й досі живе особливий сантимент до всіх поламаних дзвінків, будиків, старих котушок, телефонних мікрофонів, — словом, до всіх зужитих, зіштовхнутих із рейок свого побуту предметів, які туляться десь, покинуті напризволяще. Місцем, яке давало їм хоч мізерний шанс на відносно гідне існування, була барахолка за театром. Я приходив туди, наче добродійник, який відвідує злидарську дільницю, або як любитель тварин, який крадькома підгодовує найбільш зубожілих псів і котів. Я був філантропом старих розрядників, купував спрацьовані автомобільні маґнета, якісь гайки, нікому не потрібні комутатори, деталі загадкових приладів. Відтак притягав усе це додому, ховав до шухляди в коробці з-під черевиків, запихав, де тільки можна, навіть на верхню полицю бібліотеки поверх книжок (тоді я вже мав власну книгозбірню). Часом я витягав їх, витирав із них порохи (звісно, руками), крутив якусь корбу, щоби зробити їм приємність, і знову дбайливо ховав. Не знаю, чому я це робив. Якби мене про це запитали, відповів би, що все це може мені придатися в якихось там планах. Утім, це не була ані щира, ані ціла правда.
За територією Східних Торгів простягалося одне з найпрекрасніших для мене місць на світі — Веселе містечко. Там були каруселі, фунікулер, палац із духами, бочка сміху і навіть ще цікавіші атракціони. Наприклад, шкіряний бовван, якому треба було загатити в писок, а силомір одразу показував потужність удару у відповідних одиницях виміру. А ще блошиний цирк, де блохи не з власної волі тягали мініатюрні екіпажі й карети. А ще таємничі кіоски й кабінети. В одному з них, коли ми завітали туди з батьком, роздягалася нечувано повна пані — не в цілях стриптизу, а щоби продемонструвати нам багатство феноменального татуювання, яке прикрашало її з голови до ніг. Під час демонстрації цікавих сцен на животі батько занепокоївся, а коли пані перейшла далі, я встиг побачити лише краєчок якогось оригінального пейзажу, бо мене силоміць витягли за двері. В одному місці була ляда, відгороджена від глядачів бар'єром. За нею простягалося щось на кшталт низького й розлогого стола, на якому лежали чоколяди, пуделка з цукерками, поважні бонбоньєрки. Штука була в тому, щоби кинути монету в бік тих експонатів. Якщо вона на котромусь із них затримувалася, він переходив у власність щасливого гравця. Я швидко виявив, що більші коробки з чоколядками мають трохи опуклу поверхню та ще й оклеєну слизьким целофаном. Тому монета завжди зісковзує з них на стіл. Однак для чого, скажіть мені, кмітливість? Я спорядив удома тренувальний полігон із розкладених на долівці книжок і пеналів і небавом навчився кидати монету так, щоби, спершу злетівши догори, вона прямовисно й мертво падала без тенденції до зісковзування. Відтак спокійно подався до Веселого містечка. Якось я виграв велику бонбоньєрку, але майже одразу до мене підійшов чоловік із вражаючими плечима і засичав на вухо: "Вимітайся звідси, шмаркачу!". Я розсудливо поставився до його прохання, а вдома вміст бонбоньєрки виявився неїстівним — цукерки намертво зацукрилися й закам'яніли від старости.