До гімназії я був не вельми самостійний і поза найближчими околицями знав Львів дуже мало. Знав трохи вулицю Казимирівську[Казимирівська — початок теперішньої вулиці Городоцької], дільницю в'язниці Бриґідок[Бриґідки — сумнозвісна в'язниця, закладена XVIII століття австріяками у колишньому монастирі Бриґідок. Нині — слідчий ізолятор УВС] — понурої будівлі з товстими мурами, бо неподалік знаходилася бічна вулиця Бернштайна[Бернштайна — нині — вул. Шолом-Алейхема], де вуйко Фриць тримав адвокатську контору. А ще вулицю Городоцьку, якою ми їздили на вакації, себто на прекрасний і величезний двірець наприкінці алеї Фоха[Алея Фоха — нині — вул. Чернівецька].
Вуйко Фриць мешкав на вулиці Костюшка, зовсім близько від Браєрівської, і я міг ходити туди сам, чого на практиці ніколи не бувало. Цього помешкання я спершу трохи боявся — через ведмежу шкуру посередині салону. У неї була голова з розчахнутою пащекою і вишкіреними зубами. Чимало води спливло в Полтві, доки я зважився запхати тому ведмедеві пальці до пащеки. Вуйка я дуже любив, хоча якось він із мене жахливо поглумився. Він приніс мені в подарунок велетенський пакунок, до якого я одразу кинувся, щоб здерти обгортку. Це тривало довго, принаймні хвилин зо п'ятнадцять, аж поки я, спітнілий, тремтячий, зостався серед розкиданих навсебіч паперів — із меншою за квасолинку лялькою в руках. Вуйко сміявся з цього жарту, який зранив моє серце.
Якщо я взагалі погоджувався ходити на вулицю Костюшка, то хіба заради фортеп'яно — чорного, великого, на якому майже ніхто не грав. Я тішився нагоді познущатися над клавіатурою, бо кохався в сильних акордах, гучних і бурхливих какофоніях. Зі слухом у мене завжди було кепсько і ціле щастя, що батьки не наразили мою дубову від природи музикальність на загрозу науки гри на якомусь інструменті. Крім численних важких і довгих портьєр, за якими пропадала вуйкова дружина, тітка Нюня, були на Костюшка дуже гонорові меблі — напевно, фальшиві "Людовики". Пам'ятаю позолочене люстро на чиїхось ногах (здається, лев'ячих); дерев'яного розфарбованого грифа на постаменті, з негреням на спині; свічник, оздоблений міріадами райдужних скелець, і ще один цікавий предмет. У ніші без вікна стояла велика бочка з червоної міді, абсолютно невжиткова, а тому таємнича.
Тому вуйкові я дуже вдячний. Він дозволив мені забрати на Браєрівську Брокгауза й Майєра — енциклопедію з вісімдесятих років XIX століття, яка громадилася у його конторі. Я переносив ці грубезні томи по одному, такі вони були важкі. Звичайно, я не міг їх читати, адже не знав німецької. Але в них було повно всіляких кольорових таблиць і чорно-білих гравюр, тому я проводив над тими важезними й закуреними томиськами чимало часу. Світ, який відкривала мені ця енциклопедія, був уже тоді, у двадцяті роки, давньою окам'янілістю, добряче відгонив анахронізмами, але я цього не підозрював і мені це не заважало. Поїзди з вісімдесятих років, залізні мости з чавунними гірляндами, локомотиви з коронованими трубами, достоту, як особи, яких вони перевозили, бородаті й вусаті панове, — все це видавалося мені прекрасним і сповненим невимовного чару. А ще тогочасні динамо-машини, архаїчні конструкції на колесах із різьбленими спицями, електричні двигуни й розмаїті технічні новинки на кшталт фіакрів без коней, начинених акумуляторами, які представляв останній, додатковий том. Найбільше мене тішило те, що в тих томиськах було все, а до того ж, поряд: слони, птахи, рослини, реконструкції викопних тварин, пруські ордени на барвистих таблицях, портрети владців, фізіономії негрів, дзбани, скарби. Я зі смаком занурювався в енциклопедію. Кожний наступний том сумлінно перегортав від дошки до дошки, намагаючись нічого не пропустити. Не пам'ятаю, чи знав я взагалі, що це за видання і для чого воно призначене. Мене це, напевно, не обходило. Якщо я навіть і не розумів, що переді мною цілий світ, впорядкований, систематизований і описаний, або ж його зріз, виконаний у вісімдесяті роки дев'ятнадцятого століття, я сприймав речі такими, якими вони є: усе там було для мене однаково добре, хоча, звісно, не однаково цікаве. Це було досконалим підсумком досліджень батькової бібліотеки. Згодом, коли я віддався пристрасті винахідництва, не одна з тих гравюр мене надихала. Понад те, ця енциклопедія, отримавши право на громадянство в нашому помешканні, розставлена у старій білій шафці в покої біля кухні, служила мені особливим сховком. Адже за деякими з томів залишалося чимало місця, принаймні достатньо, щоб ховати там пляшечки з таємними мікстурами, або попросту з алкогольними напоями, які я у превеликій таємниці зливав із пляшок у маминому креденсі.
Набагато легше розповідати про предмети, що оточували мене в ранньому дитинстві, ніж про людей. Адже тільки предмети, якщо можна так сказати, були зі мною щирі. Вони належали мені повністю, нічого не приховуючи: і ті, віддані мені на поталу, які я нищив, і ті, проти яких я був безсилий. Звісно, батьки й родичі мали свої, дуже природні підстави, коли не хотіли чи не могли звірятися дитині в своїх проблемах і справах. Інакше й бути не могло. Та їхні справи так чи йнак часом торкалися мене — фрагментарно, частково, незрозуміло або у віддалених наслідках. Про чиюсь злу волю не може бути й мови. Згодом я багато про що дізнався і міг би, звісно, узагальнити ті знання, оздобити їх коментарями й посиланнями. Така позиція, себто позиція дорослих, навела б лад ув односторонній розповіді, в якій часом бракує логіки, а подекуди й ключа до них. Але я не хочу цього робити, оскільки мені не залежить на такій подвійній перспективі. Адже я не пишу історії ні моєї родини, ані доль її окремих представників. Мій намір значно скромніший. Мені розходиться тільки в дитині, якою я був. Адже дитина не вважає свій світ неповноцінним, сповненим лакун, які вимагають зворотнього, ретроспективного заповнення в якомусь невизначеному майбутті. Вона, ясна річ, вважає так інстинктивно, не з власної волі, оскільки не усвідомлює свого виняткового становища у світі дорослих. Адже той, хто описує світ практичної магії, не мусить що рядка коригувати її вірування, подавати розмаїті спростування, тлумачення, раціональні пояснення, невтомно заперечувати її забобони, піддавати сумніву правомірність заклять і наслідки чарів. І якщо магія не має реального впливу на матеріальний світ, то, безперечно, має вплив — і то величезний, всеохопний — на тих, хто в неї вірить. Так само з дитиною: у тій суб'єктивній перспективі враховуються переживання, а не інтерпретація фактів і селекція, що відділяє правильні версій від неправильних. У цьому випадку селекція виступає мовчазною виконавицею наказів пам'яті, яка зареєструвала те, що зареєструвала — без жодного права на апеляцію.