Машина, виплутавшись з шумливих вулиць міста, нарешті вирвалась на околицю і ніби з полегкістю зітхнула. Гримотіла по мерзлому бетону, мела за собою сніговицю — набирала швидкість. Кремезний, плечистий, одягнений у чорну ватянку водій Данько поглядав на яскраво освітлений циферблат годинника і задоволено мружив очі. Все добре складається на цьому світі! Він вчасно завантажив свій МАЗ, вчасно вирвався за місто, вчасно приїде додому і разом з сім'єю і дружками сяде за святковий стіл. У кабіні тепло, світло, затишно. Нехай за тонким склом сіється сніг, завиває вітер. Данько посмоктує запашну сигарету, вдивляється у далечінь, освітлену потужними фарами, — дорога вільна.
Він поспішає. Машина нова, скати надійні — можна не сумніватися. Ось проскочить останній пост, де завжди стоїть автоінспектор, прозваний водіями Грозою, козирне йому — і тоді вже без зупинки до самого дому. Поставить машину, відмиє руки, надіне новий костюм... "Що, не я вам казав, що встигну? — гукне він батькові-матері.— Казав, що буду, так воно й вийшло! Прибув вчасно, за розкладом. Наливайте чарку, бо он уже без десяти дванадцять"
Однак проскочити автоінспектора Грозу Данькові не вдалося. Виграючи самоцвітами, посміхаючись і підморгуючи спалахами веселки, впоперек дороги раптом простяглася магічна палиця грізного стража шляхів. Данько загальмував. Що це може означати? Порушень ніяких, пасажирів у кузові жодного, і раптом — стій! Розчинив дверцята, висунувся під віхолу.
— В чому справа?
Гроза водіїв козирнув Данькові, спитав на диво милим голосом:
— Далеко?
— До Лубен, а що?
— Товаришу водій, — сказав Гроза, — візьміть оцю громадяночку. Місце у вас в кабіні вільне.
Тільки тепер Данько побачив ту громадяночку. Це була низенька на зріст дівчина з пакунками. Вона куталася в теплу хустку, привітно посміхалася своїми голубими очима, благала:
— Мені недалечко, до повороту. Запізнилася на автобус.
— Пасажирів не вожу, такий у мене принцип,— з гідністю відповів Данько і відвернувся. Надто вже ота пасажирка була низенька, тендітна, мов лялька, а голос мала тоненький, ніби то говорив Буратіно.
— Товаришу водій, — наполягав Гроза, — місце ж у вас вільне.
Тоді Данько змінив гнів на милість, шарпнув своєю ведмежою рукою дверцята кабіни, що означало: сідайте, товаришко лялько, якщо сам Гроза просить.
Дівчина хутенько вкинула в кабіну свої пакунки, потім прошмигнула сама, причинила дверцята і, коли машина рушила, сказала:
— Мені недалечко, до повороту...
Зібрала свої пакунки, вмостила їх на колінах. Крихітна порівняно з водієм, вона затислася в куточок і ще раз сказала:
— Це зовсім-зовсім недалечко...
Данько мовчав. Він пильно вдивлявся у засніжену дорогу, поважно крутив кермом — загрозливо широкий у плечах, неприступний і холодний мов лід. Його ведмежі лапи, почорнілі і заскорузлі від мастила та морозів, впевнено тримали баранку. Вітер бився об переднє скло, з неба сипався чистий і крупний сніг, схожий на декорацію.
— У вашій кабіні тепло і затишно, як на печі, — знову озвалася дівчина своїм ніжним голоском. Хустка у неї збилася на плечі, відкрила молоде веснянкувате личко і лагідні голубі очі. — От якби ще сюди радіо...
Водій навіть оком не повів, мовчки дивився в засніжений простір. У морозному білому степу часто блимали вогники — ніхто не спав, усі чекали свята. Дерева, придорожні кущі нагадували вбрані до свят ялинки.
— Кажуть, що скоро в кабінах будуть телевізори... От красота! — говорила дівчина. Вона скоса позирала на кам'яне обличчя водія і непомітно, одними очима всміхалася. — Читала у якомусь журналі, їй-право, читала. Там навіть про каву було написано. У кожній кабіні буде спеціальний термос... Сяде, приміром, до вас у кабіну якийсь пасажир, а ви до нього: може, шановний, чашку гарячої кави бажаєте? Призволяйтеся...
Данько нарешті не витримав, ворухнув своїми широчезними плечима, втиснутими у чорну коротеньку ватянку.
— Дурниця,— прорік він і додав: — Краще киньте свої пакунки під ноги, до повороту ще далеко.
Дівчина ніби чекала цих слів, бо полегшено зітхнула і поклала пакунки під ноги.
— Чудесно, тепер можна і помовчати,— сказала вона і легким рухом поправила волосся.— Я цілком задоволена.
— Чим ви задоволені? — озирнувся Данько. У його голосі чувся метал.
— Змалку боюся німих... 1 вас боялася, думала, що німий...
— Німий чи не німий, а далі повороту не повезу. Так і знайте.
— А хіба я вас просила везти далі? І не думала! Там недалечко, сама дійду. Хіба я не розумію? Поспішаєте на зустріч Нового року. Сьогодні всі поспішають, такий день. І я поспішаю, тому й попросилася до вас у кабіну... їздила купувати туфлі. Хочете — покажу?
І вона, не чекаючи згоди, показала свої нові туфлі. Це були модні, тендітні туфлі на високому каблуку. Каблуки були до того високі і тонкі, що здавалося, можуть зламатися від одного необережного дотику. Дані, ко аж скривився, до того йому не сподобалися туфлі. Лихо моє, отакі нікчемні! Та хто ж це може ходити в таких? Хто їх вигадав?
— Ви що — стиляга? — спитав він зненацька і крутнув кермом. Навантажена дошками машина скреготнула по мерзлому бетону, пакунки посунулися на Данька, він рухом свого кирзового чобота відправив їх назад.
— Чому так думаєте? — зіщулилась дівчина. — Взуття ще нічого не доказує...
— Як сказати,— перебив Данько,— може, й доказує... Подавай вам у кабіну грузовика радіо, телевізор, гарячу каву... Може, ще й пару пуховиків на додачу? Простягай ноги, слухай музику, дивися Уланову, смокчи каву і дрімай, мов кіт на печі... З тунеядців, а по-простому — з дармоїдів, будете?
Дівчина не відповіла. Щоб показати свою зневагу до цих несправедливих слів водія, вона ще глибше втислася в куточок і одвернулася до свого віконечка. А коли Данько хотів ще щось сказати, вона замугикала пісню, що означало: я ненавиджу ваші теревені, товаришу водій, я не переношу подібної брутальності. Мугикала дівчина довго, потім раптом ворухнулася, підскочила і закричала:
— Мій поворот!
Данько загальмував, зупинився проти перехрестя, глянув на стрілку і прочитав: "Тарасівка, два кілометри".
— Нічого собі,— сказав він,— всього два кілометри! Та добіжите, тут же зовсім недалечко...