По всіх мочарах і багницях довкола Безглуздова пасуться вже й череди овець. Міщани поспродували останній рубець, а понакуповували овечок, аж у Карпатські гори ходили, до Кут та Вижниці.
Настала осінь, пора сіль-збіжжя збирати. Всі ладяться в поле з серпами, з косами. Беруться жати, та стебло так коле, що не дай боже його доторкнутися.
— Біда, каже Панько, не зібрати нам сеї солі-пашниці.
— А рукавиці нащо? — скрикнув Яремко.
І вмить женці стали звиватися у рукавицях із серпами. Іде дорогою вірменин, дивиться на ту пильну роботу та й питає:
— Що за пашницю жнете, добрі людоньки?
— Сіль-збіжжя, — відповідають.
— Спам'ятайтеся, люди добрі, та ж то пусте, нездатне бадилля, суха кропива і будяки.
Міщанам враз очі поотворялися. Спалили зі злості всі лани і так знищили увесь слід свого сорому. Пішла з димом засіяна сіль, а з нею і змарнований гріш.
Сидір Воробкевич
Настала люта зима, дасть біг чим вівці прозимувати. Всі бідкаються, ніхто не може собі ради дати.
— Не журіться, я й собі, й вам поможу, — потішає Яремко засмучених міщан. — Прикличемо із другого міста зо тридцять столярів, доставимо їм дощок, лавок, столів, щоб поробили нам із них гиблівки*.
— Та ж овець гиблівками не перезимуємо, — замітив зажурений Панько.
— Ви всі зі своїм розумом! — кинув йому і докором Яремко й далі так розводив свою річ: — Для кожної вівці купимо зелені окуляри, через них гиблівки будуть вівцям здаватися зеленою травою, й так хитромудре перезимуємо свої овечки.
Покупували безглуздівці вівцям зелені окуляри, понаки-дували перед них ялинових, ясенових і яворових гиблівок, а дурні вівці думали, що то справді отава, й їли, їли, кілько влізалося. Та бо нарешті й гиблівок не стало, бо все, а все, що було тільки у славутнім місті з дерева, переробляли столярі на сіно.
Почали вівці здихати, а з весною не лишилося ні одної і шолудивої на розплід.
Гиблівка — тирса
13. БОРОТЬБА ІЗ КОТОМ. ПОЖЕЖА В БЕЗГЛУЗДОВІ
Збіднів Безглуздів. Ніде не подиблеш корови, ніде овечка не заблеє. Зате по хатах, по коморах, хлівах та клунях розвелася така сила мишей та щурів, що хоч клади на віз та вези на торг. А що вже ситі були, як годовані кабани! Через них трудно було й дорогу перейти. Дійшло до того, що ходили собі чередами серед білого дня на прохід.
Зачали бідкатися безглуздівці, що їм, бідним, робити із тою поганню. Що вже радили у славній ратуші, що аж до інших сторонських людей висилали по пораду — ні та й ні. Не переводилися й миші, ні щурі. Навіть премудра голова,
начальник Головатий, і він не здужав вирятувати села від тої пакісної череди. Але, як то кажуть, де найбільша біда, там зараз і поміч близька. І на безглуздівців мусив прийти кінець. Не судилося їм безкарно повік витинати гопака.
Раз якось занесло до Безглуздова сторонського купця: чи словака, чи хорвата, їх багато вешталося по світу із крамом на голові, то так один дістався до Безглуздова і спинився коло ратуші. На голові ніс він кіш, а під пахвою визирало якесь чудо.
— А що ви там несете, купче? — питає Головатий.
— Кота!
— Що то за крам? Як його продають: на кварти, чи на лікті?
— Кіт, дуже корисна звірина.
— Яка звірина?
— Де кіт, там із мишей та щурів і сліду не стане.
"От, щастя саме в руки лізе! Отсеї саме звірини нам і треба", — подумав Яремко.
— А що, чи не продали би ви його нам?
— Чому ні? Купіть, не будете каятися!
Довго торгувала громада котиська, та вкінці добила торгу. Погодилися: купець здер добрий гріш, а громаді лишився виголоднілий кіт.
"Дорога рибка — буде й добра юшка", — думали собі міщани.
Не знали, бідолашні, яке лихо собі купили.
Саме тоді переходила мостом якась стара, беззуба, похнюплена ґаздиня. Подобала на знахарку-відьму, як не на саму злющу Бабу-Ягу. Побачивши, як безглуздівці впустили в один дім кота, почала руки заломлювати й верещати на все село:
— Що робите, нещасні, нерозумні люди? Та ж то грізна, страшна звірюка! Вона всіх вас, як той упир, подушить! Незабаром усім вам кінець буде! Вона весь ваш цвинтар засіє могилами.
Ціла громада заторопіла. Люди хапалися за чуби, висмикали собі волосся, несамовито кричали і заводили:
— Що ж нам тепер почати? Як позбутися лиха?
І в сій крайній нужді подав Головатий вельми добру раду:
— Цитьте! Не великий страх! Ось вам моя рада: підпалимо хату, та й позбудемося лиха.
Хто ж би на таку мудру раду не згодився? Ліпше згоріти одній хаті, як усім загибати! Зараз-таки позносили соломи і так сильно стали піддувати грань, що від диму стали котитися їм сльози по обличчю. Такого жару додали, що стало би вола спекти, а не то кота. Знялася полумінь, обняла острішок.
Горять уже крокви, горять бантини, дим клубами в'ється під облаки, та густий-густий, що сонечка божого не видати. По других містах та селах люди гасять вогонь, а безглуздівці тішаться ним, ще й підкладають та піддувають.
Але вражий кіт не сьогоднішній, не з одної нори вже миші їв! Як помітила погань, що тут непереливки, то скоком то боком — та й опинилася вже на полі сусідньої хати. А то саме хата начальника Яремка.
Підложили вогонь і під неї. Гарно й вона горіла, тим гірше, шо на бантинах висіла солонина, а від сала й полумінь товстішає. Хитрий котисько знов іскрився до третьої хати, а люди давай і її палити, а далі четверту, п'яту, десяту, бо вже й останню. Тут уже і кіт знемігся і разом з останньою хатою згорів до останнього волосочка.
Із котом пропали у вогні і миші. Аж сумно глянути на румовище! Ніде нічого не видно. Із славної ратуші лишилася купа попелу. З млина не стало й сліду, лиш гребля вказувала ще на те, що там колись стояв млин. Пожар захопив і славний горіх, що то його хотіли напоїти раз славні міщани.
Що ж лишилося ще безглуздівцям? Нічого! Хіба брати торби та йти жебрувати!
14. МАНДРІВКА БЕЗГЛУЗДІВЦІВ СВІТАМИ. ПОТОМКИ СЛАВНИХ МІЩАН
Лишилися люди без хат. Позбулися кота, позбулися мишей, але ж із ними всього позбулися. Ніде ні худобинки, на полях пусто. Ще лиш здалека зеленіє ліс, та й то рідкий-рідесенький. Міщани стоять сумно над пожарищем, кивають головами, жаль їм за хатами, за твариною, за полем. Що їм, бідним, робити? Що почати тепер?