Враз ні з того ні з сього лізе собі поважною ходою, не знати звідти й по що, серединою ринку опасистий рачисько. Занюхав, бідачисько, мабуть, запашну воду славутної Бруднівки.
Такого чуда безглуздівці ще не бачили. Волосся у них наїжилося, стало щіткою. Одні позабирали ноги на плечі і, як несамовиті, стали втікати, другі знов почали верещати не своїм голосом.
— Ґвалт, ворог уже перед нами!
Та на славу Безглуздова найшлися й такі відважні, що не рушилися з місця. Підступили хоробро до завзятого ворога і так заговорили:
— Ми готові, пане вороже, коли воля, з тобою боротися! Та рак їм на се ні слова, він свого пильнує, лізе далі.
— Що се за біда? Дивіться, кілько у нього ніг! Суне і вперед, і назад, хто там його розбере, де у нього хвіст, а де голова, — говорить тремтячи в голосі, Панько, а сам посувається й собі, мов рак, назад.
— Такого чудовища, безперечно, наші діди й прадіди ще не видали! Се ж іще страшніше від турків і татарів! — каже Кирило.
— Гей! Що ви? Спам'ятайтесь! Пощо балакати на вітер?! І що, вас не болить губа раз у раз пусте торочити? Старі голови, а розум дитячий! — Крикнув Яремко, вже сердитий. — В усіх вас куряча сліпота, роззуйте очі! Чи не бачите, що у ворога двоє ножиць. Я присяг би, що то хитрий кравець із самих Чернівців.
— Е, хто його знає? Ти нам докажи, що він кравець, на здогад не повіримо! — заревіли міщани, недобрі на Яремка за лайку.
— Побіжи, Андрійку, до мене додому, лиш скоренько, на одній нозі! Там у хаті на жердині висить гарний звій сукна, принеси його сюди! — сказав Яремко.
Приніс Андрійко звій сукна. Зараз розстелили сукно серед ринку і мітлами, лопатами загнали клятого рака на нього.
— Кравче Голубане, візьми лиш свої ножиці та й розтинай сукно там, куди лазитиме славний кравець. Після його закрою зшию собі каптур навдивовижу. Адже всі ми сурдутовці, не мужики!
Так мовив Головатий, а рак-кравець по цілому сукні вшир і впоперек не марширує, ні! Думає, сердега, що то очерет у ставі.
А Голубан усе услід за ним ножицями крає та крає, поки вкінці із цілого звою сукна не лишилися лиш нездатні шматки, що їх не стало б і дитині на поясок.
— Се не кравець, а простий ошуканець! — крикнув Клим Кривов'язий. — Закличте мого сина Хомика! Він бував світами і, певно, знатиме, що то за плюгава віра лазить по сукні!
Прикликали Климового сина. Стоїть Хома, міркує, а далі каже:
— Не одно чудо світами видав я, але такої погані ще ніколи не доводилося бачити. Коби, бодай, знати, де голова, а де хвіст?
— Може, се бузько?
— Ні, у бузька довгий дзьоб і червоні ноги, а зад чорний.
— А може, се молодий заєць?
— І то ні! У зайця довгі вуха, а ся погань має вуса, бачите, як ними моргає? Ага, вже знаю! Се олень, бо ось рот. Що буде, то буде! Раз мати родила, раз умирати! — Сказав він; збли-жився відважно до звірюки-оленя і вхопив його за величезні роги.
Але рак, бачите, жартів не знає. Як вам учепиться, як циган, Хомі кліщами за палець! Наш зух зачав тільки несамовито вертітися і придушеним голосом кричати:
— Гину, вмираю, рятуйте, хто в Бога вірує!
Всі міщани із превеликої тривоги заторопіли. Лиш хрестилися в одно і заводили:
Сидір Воробкевич
— Дух святий при нас! Бодай сю біду вороги наші знали, а не ми!
Вкінці рак відчепився якось і почав наново свою мандрівку.
— Сей розбійник може з'їсти чоловіка живцем, — промовив Яремко. — Гей же, панове радні, сідаймо до ради.
Вдарили в крису вічевого дзвона, і враз усі безглуздівці подалися на раду. Одні радили завісити ворога на посторонку, але другі про те не хотіли й чути. Рада в раду, і ухвалили таке:
"Тому, що та лобата погань не кравець, а гидкий людоїд-розбійник, то ми по закону засуджуємо ту вусату паскудь на наглу смерть: утопимо її, як колись утопили пічкура, що там поїв оселедців, у нашій глибокій і бистрій Бруднівці".
Відважний Семен, швець, обснував злочинця-рака ниттям, поволік засудженого бідолаху до Бруднівки і шпурнув ним у саму глибінь. Рак рад, що почувся у воді, лиш замахав хвостиком, наче б говорив міщанам:
"Спасибі вам, мудрі голови, вельми славного містечка Без-глуздова! От видумали кару! Коли мене зловили і не зварили, то я вам колись такого страху ще завдам, що всі під припічок поховаєтеся та й повмираєте з переляку!"
11. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ СХОВАЛИ ВІЧЕВИЙ ДЗВІН
Дуже пишна та гарна була ратуша у містечку Безглуздові. Та не така ратуша була гарна, як дзвін на ній.
Не думайте, що то було звичайне собі терликальце, бо був се собі таки великий дзвін; в нього дзвонили лише тоді, як було щось важливого, дуже важливого. Всі його шанували, і кожний безглуздівськии чоловік був би, певне, скорше дав себе порубати, ніж відступити той скарб якому іншому славному місту.
Тому-то не диво, що як рознеслася вістка про війну, всі безглуздівці стали боятися і за свій дзвін.
— Що буде з нашим дзвоном? — репетував Панько, заступник начальника. — Як ворог його побачить, зараз, певно, забере собі його. Що ми варті без дзвона?
— Закопаймо його в землю, — радили одні.
— А де взяти для нього сторожа? — відізвався Яремко Головатий.
— Правда, правда! — гукнула громада. — Але що робити? Порадьте!
Ніхто не знав ніякої ради. А треба знати, що безглуздівці вже зо дві неділі радили над своїм дзвоном. Чоловіки радили собі в ратуші, а жінки збиралися по хатах та радили по-своєму, окремо. А вечором, як чоловіки вертали з ради додому, починалася нова рада по хатах. Що то галасу було, що крику, Господи! Пером не спишеш! Жінки падькалися над дзвоном, голосили по нім, як по небіжчику, та лаяли своїх чоловіків, що такі нездарі, нічого не придумають, як сховати його від ворога.
А тим часом вістки про війну не уставали. Пастухи з поля доносили до містечка відомості, що їх чули від пастухів із сусіднього села Темносвітків. Вони розказували про гук гармат, оповідали, що сам цісар б'ється у війні та що ворог його перемагає і суне чимраз далі наперед. Безглуздівців збирав страх і, здається, той страх прояснив їм трохи голови.
Ось і сьогодні, як звичайно, рада в ратуші. Вже було добре поза північ, як нараз Яремко Головатий зі свого місця крикнув:
— Люди добрі, бачу вже я добре, що мушу сам своїм розумом усе робити! Радите та радите, і нічого з того! Я не говорив дотепер нічого, думав, що хтось із вас скаже якусь розумну раду. Але коли ні, то послухайте мене. Завтра рано позабираємо човни з цілого міста, виберемо найбільший, укладемо на нього дзвін і завеземо його на човні Багнівкою аж до моря. Ми могли б спустити його і у Бруднівку, але ж наша Бруд-нівка, як знаєте, ріка бистра і може забрати дзвін із собою. А в морі, як ви знаєте, вода стоїть нерухомо, дзвін там не пропаде.