Тількино не встиг я не вмитися й не перемінити підштаників, коли хтось — стукстук! — не в двері.
"Хто, — не думаю, — такий?"
Не зскакую з ліжка, не підходжу до дверей, коли за дверима м'яким хтось не басом:
— Не приїхали? Дуже раді! Нуну, не одчиняйте! Не подивлюсь, який ви! Не чув, не чув про вас! Не чув.
Не одчиняю дверей: не Горький.
Не сухорлявий, не високий, волосся не йоржиком, і не велика, ке велика, не труджена й не спрацьована рука. Я не засоромився, не скоріш на ліжко й не затулятись. А не Максим Горький зразу ж афоризмом:
— Нічого. Смисл життя не в підштаниках!
Не дивлюсь йому в очі.
— Не такі, не такі, як не описували. Не сірі, не сірі, і погляд якийсь такий не проникновенний, якось так він не охоплює, не обворожує, не чарує…
Не стою й не дивлюсь на його, як не загіпнотизований.
— Нуну, не вставайте, не підемо чай пить, — не каже Максим Горький.
Не одягся я, й не пішли ми до вілли. Не вводить мене Олексій Максимович до свого робочого кабінету.
В кабінеті не книги. Всі полиці не позаставлені книгами. Сідаємо.
— Ну, розказуйте. Велике-велике діло ви таки у себе робите. І дуже добре робите, що не приїздите до мене.
Я не кивнув головою. Потім не пішли чай пить.
Олексій Максимович веселий, тільки ввесь час не підкашлює.
Не пробув я там щось із годину й не пішов до готелю. Олексій Максимович випровадив мене аж до хвіртки й не кланяючись мені, проказав: — Не приїздіть іще!
Я не озирнувся ще раз на велику віллу Великого Максима, щоб не запечатліти в собі великого місця великої людини.
1/V1I 1928 р. Не Соренто і не Неаполь
ЯК ПЕРЕЇХАТИ МИТНИЦЮ
Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю. А от звідтам…
Ой боже мій, чого та митниця коштує! Ще тижнів за три до від'їзду з Німеччини починаються балачки:
— Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…
— Були в Тіргартені?
— Був.
— Ну й що? Правда, прекрасний парк?
— Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?
— Ви з Потсдама?
— Так!
— Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!
— Дааа! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!
— Ви що, з музею?
— Тільки що прийЩов.
— Сильне враження?
— Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?
Ох, та митниця!
Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордону.
Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться. Подумайте: усього тільки три костюми. Всього тільки два пальта. Всього тільки шість пар білизни.
Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.
Всього тільки одну низку перлів і один годинник. Ну й влада!
В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двохтрьох місяців у командировці.
Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!
Принаймні треба штук хоч зо три!
Ну, як-таки може який-небудь науковий чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!
Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?
Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п'ятсот грамів (півлітра) парфумів Coti, та й то обов'язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!
Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.
Як же таки так?
Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?! Це ж найпотрібніша в дорозі річ.
Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?
Що ж то воно за подорож?!!
А Шепетівка бєдмєдів не пропускає.
Каже, що не "полагається"…
Вся трагедія в кишенях.
Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах. Соваєш туди ведмедя ногами — голова стирчить. Засунеш голову — ноги стирчать.
Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.
А кругом усі регочуться.
А чого тут, скажіть, смішного?!
Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знервована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.
Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?
Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?
До, цього всього ви якось швидко звикаєте…
Хвилювання починається перед од'їздом нах хаузе[40].
— Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?
— А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.
— Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам'ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.
— Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці Де є такі правила, щоб я обов'язково носив кальсони без хризантем?!
Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.
Аж тут розумієш прислів'я:
"Корень ученія горек…"
Шепетівка. Літо. Спека.
І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в'язаної білизни..
— Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?
— Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!
* * *
Шепетівські митницькі урядовці — веселий народ.
Коли отакао полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.
Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.
Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв'ювали одну таку "котикову мадам".
На столі там лежали: разок перлів сажків на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.
Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.