* * *
А гора… гора. Як гора! "Кішкою" зветься! Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:
По цей бік гора, По той бік друга… Поміж тими крутими горами Сходила зоря…
І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п'ять розлягається… Вгору! Вгору!
— Хууу! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!
— І по цей бік другааа! Хууу! Сів!
Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!.. Гайда вище!
Ой! Чи воно там ще високо?
Сів!
Хууу!
Ану підводься, туристе!
Оoox!
Угооору! Ще ж і далеко в ту гоору! Сів!
Ану вставай! Сів!
Ану… Сів…
Сів…
Сів…
Сів…
Сидю…
Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!
…Пошли, господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за щонебудь було зачепитися, бо, їйбо, й черепків не позбирають…
…За сосну вхопивсь!
Ох!
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
* * *
Легені розправиш — ноги покарлючить… Ноги розправиш — легені покарлючить…
Туристи, одне слово!
ПРИРОДА Й ЛЮДИ
Ні, вірніше, не "природа й люди", а навпаки — "люди й природа"…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
* * *
Ще в Севастополі на вокзалі…
— Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова — ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, "верхушки"… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледвеледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: "їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, — каже, — подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!.." А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що щонебудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Їду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне — лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
— Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
— Не хворі, значить! От щасливий! А я — лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь — так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумнісумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно блідебліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
"Дааа… — думаєш, — перетерло людину… Революція — не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!.."
* * *
Вже в санаторії. Через тиждень…
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
— Ну, що? Як? Лежите?
— Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Мугугу! "Харашо жить на востокеее!.."
— Поспівуєте?
— Та чого ж не поспівувать? А ви як?
— Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
— Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. Ааа… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… "С той поры как стала шансонеткой я, мої друз'я, не сцене його яяя"! Труляля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..
* * *
Через два тижні… Вечір… Місяць…
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
— Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… "Місячні ванни"! Не пробували? Ех, ви! "Чурарарара! Куку!"
— Поправляєтесь?!
— А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Огогого!..
— Я тут (тоненько).
— Ідууу
* * *
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці — підстрибом… По проспекту — орлом…
А в руці — смуглява Надя.
— Хахаха!
— Хихихи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… "Харрашо жить на востокее!"
ЖИТТЯ ТАТАРЧИНЕ
Від легенд прекрасних, таємницями південними оповитих, до шаленої праці, праці каторжної.
Від пісень про гнучкий стан, про очісмарагди, про постать кипарисову, про походку сарни гірської у чорноокої кизнин[16] до раби, до невільниці, до хатньої речі, до безсловесної покори перед владикоючоловіком у виснаженої дітьми та працею хашинин[17].
Які очі у стрункої молодої Фатьми?!
Який стан?!
Які чари жіночі?!
Золото, славу, честь і могутність за погляд очейслив, за палкі обійми молодої красуні… Все за жіночу красу!
І легенди про неї, про красу жіночу, казкові: "Коли висохла душа, кволим зробилось тіло — тоді золото".
"Коли кипить кров і не згас огонь в очах — тоді жінка".
"Здавалося, не було на землі хана розумнішого від Арслан-Гірея. Він мав усе, щоб не ремствувати. Сто три жінки й двісті невільниць, палац із мармуру й порфиру, сади й кав'ярні, незчислимі кінські табуни й отари з овець. Чого б іще бажати?
Так і здавалось.
Але ночами хтось приходив до Гірея й бентежив його думку.
Все є, тільки мало золота.
— Звідки взяти багато золота? — питав сам себе Гірей. І не спав до ранку.
І от одного разу, коли поприходили до нього беки, звелів він іскликати мудреців з усього ханства.
Не знали беки для чого, і кожний привів свого приятеля, хоч і не був той мудрець.
— Способу хочу, — сказав хан, — щоб камінь золотом робивсь.
Подумали беки й мудреці: збожеволів хан. Якби можна було так ізробити, давно б уже люди зробили. Однак відповіли: