Та все в ногу, та все з піснями…
І розлягається кременчуцькими вулицями:
Ми молоді весняні квіти…
І лунає, од парканів одскакуючи:
Ех! Уххахаха! Піонерська братва.
І так що обличенька в їх веселенькі… Дуже багато дітей.
А ще й будуть… Так ідеш Кременчуком, дивишся по боках — видно, що ще діти будуть… І не мало… Чимало ознак за це говорить…
Та воно нічого: аби дощ…
* * *
От вам і Кременчук…
Хороше місто. Культурне місто.
Театр тільки підгуляв: можна, як для Кременчука, то й кращий мати…
А то читаєш на афіші, так там і "директор гостеатрів", і "главний адміністратор", і просто "адміністратор", а над чим там директувати та адмініструвати — хто й зна. Воно, положим, роботу найти можна — узять та й поштукатурить театр, щоб веселіше він виглядав, ну, то вже справа не наша…
У чужий, як кажуть, монастир з своїм уставом не лізь… А так нічого…
Люди хороші… Є й старі, й молоді, й середні…
* * *
Торгують в крамницях, торгують на базарі. Базар як базар.
"Барахлішко" і така інша всіляка "продухта". І багато курей.
Я й досі не знав, що у курки вся сила під хвостом…
Приходить хазяйка, бере курку, перевертає її без церемонії й дме під хвіст… І в залежності вже від наслідків того дмухання або торгується до нестями, або з презирством кидає її власниці чи власникові.
— Ето ж курка. Купіть.
— Та мені не треба.
— Ні, ви візьміть у руки.
— Ну взяв. Ну й що?
— Ні, ви подуйте. Перевернув, дмухнув.
— Ну?
— Що "ну"? Ну, пір'я.
— Пір'я… Розумієте ви… Пір'я… В голові у вас пір'я. Ето не куриця, а ананас. Ви ще раз подуйте.
— Ні, дуйте ви вже самі, а я піду.
Що вже в тих курей зпід хвоста видувають, які ананаси, хто їх знає…
От тільки в суботу в Кременчуці тихо… Крамниці здебільше позачиняні… Тихо… Тихо…
Та то вже нічого не зробиш: "релігія — опіум для народу"… А опій, як ми знаємо, присипляє… Опій — наркотик…
От вам і Кременчук. На Дніпрі… А Дніпро — не Лопань.
15. V. 1925
Я Б НЕ СВЯТКУВАВ
40 років полтавська дослідна станція нас уму-розуму вчить як господарювати. Щоб жито родило.
І житечко і овес.
40 років учиться сама й нас учить. Велике, кажуть, свято це. А я б не святкував.
Дослідна станцій… Над кожним клаптиком земельки на Полтавщині, над кожним зернятком, над кожною травичкою, над кожнісіньким деревцем протягом сорока років нахиляються бородаті й безбороді люди з високими чолами й придивляються до того зернятка та до тої травиці, розтинають її на манісінькі шматочки, обливають різними реактивами (в хімії така штука є дуже мудраї), кладуть їх під мікроскоп і дивляться, дивляться, дивляться… Дивляться й записують.
Записують для того, щоб потім і сказати:
— Пилипе ІвановичуІ На оцімо шматочку жито сій! Добре жито буде! А посієш пшеницю — добра дуля буде!
— Федоре Степановичу! Після жита люцерну! А після люцерни тето.
— Петре Свиридовичу! Отут гноєм, а отут суперфосфатом.
— Килино! Годуй корову так і отак! А свиню отак підгодовуй — сало матимеш, а як не годуватимеш, чорта матимеш!
— А до твоєї, Павле, нивки отого б додати — путяща б нивка була!
Посуха… Пари ранні, бур'яни винищуй, окопні рослини заводь.
40 років над оцим усім б'ються.
А як на нашу думку, марно 40 років пропало.
Хіба ми не знаємо, що як на Мокрини дощ, тоді треба жито сіяти?
Хіба ми не знаємо, що на різдво, на паску й на тройцю ськатись не можна, бо черва садовину поїсть?
Хіба ми не знаємо, що для того, щоб капуста вродила, треба хазяйці на Іллю до схід сонця вийти в самій сорочці до грядок й подавити кожну головку, приказуючи:
— Святий Ілля, складай головки тугі та білі — такі, як я! Хіба ми не знаємо, що від посухи є всенародне молебствіє?
Хіба ми не знаємо, що, щоб миші зерна не поїли, треба в стоги класти свячений хрін та кісточки від свяченого поросяти?
Хіба… Ми все знаємо…
40 років праці…
Навіщо?!
Робили б ми, як і діди наші робили, то восени тільки б і знали, що:
ПРОШЕННЯ!
Попустіть, пожалуста, з придналогом, бо дуже сильна інтенсифікація в хазяйстві пішла… На ячних перепічках сидимо…
ЯК Я В ХАРКОВІ "ТРАХТОРНОГО ДВОРУ" ШУКАВ
(Бувальщина)
Знаю я давно (говорилося про це, читалося й писалося), що трактор — річ дуже корисна. І бачив я трактора.
Та не думав я ніколи й не гадав, щоб довелося коли мені бігати по Харкову, трактора вишукуючи…
Землібо я сам не маю, радгоспом не завідую, і колективу нема де на Гончарівці організовувати.
А шукати трактора довелося…
Ішов я собі вулицею, зовсім не про трактора думаючи, ішов собі й ішов. Свердловською (Катеринославською) ішов вулицею…
Іду собі й іду.
Дивлюсь — поперед мене двос дядьків ідуть. Ідуть, по боках пильно дивляться та руками об поли б'ють… Зупиняють подорожніх, щось питають, їм на відповідь подорожні руками махають, а дядьки плечима знизують, по боках дивляться й потилиці чухають…
Наздогнав я дядьків.
— Драстуйте, — дядьки мені кажуть.
— Драстуйте, — я дядькам кажу.
— Та скажіть же нам, пожалуста, може ж, таки хоч ви знаєте, де тут отой трахторний двір?
— Трахторний двір, кажете?
— Еге!
— А навіщо вам трахторний двір?
— Трахтора ми купили, так оце, щоб забрати, шукаємо.
— А де ж ви купили?
— Отам! Отак прямо, а потім ліворуч трохи…
— А папір який-небудь у вас є?
— Є! Ми й гроші заплатили.
— Покажіть…
— Ось…
Папірець од харківського Губсельбанку — одержати трактор "фордзон" із складу…
— А хіба вам не сказано, де той склад?
— Сказано, що десь отут.
— А були в Сільмаштресті, отут на розі?
— Були!
— Ну?
— Сказано, що це не в їх.
— А не сказали де?
— Сказали, що не знають.
— Ходім зі мною.
Йду до телефону, викликаю торговельний відділ Губсельбанку:
— Де ваші трактори? Склади де ваші?
— Зараз, почекайте, взнаю. Через хвилини три:
— Не знаємо. Це ви запитайте в Автопромторзі, там вам скажуть, де наші склади.
— А де Автопромторг?
— Зараз, почекайте… Через хвилини дві:
— На Катеринославській, отам, де посередині скверик… Там вивіска. Знаєте, де скверик?
— Знаю!
— Так отам і спитайте!
— Значить, спитати в Автопромторзі, і він скаже, де ваші губсельбанківські склади?
— Ну да!
— Спасибі… До дядьків:
— Ходімте зі мною. Може, знайдемо. Вже ніби на слід натрапили…
— Ведіть уже, спасибі вам, бо ми, мабуть, не вдерем. Пішли.