Увечері до нього знову приїхав генерал Левкович, хитра бестія, що прагнув вислужитися і в той же час не заплямувати себе в очах суспільства.
Він почав умовляти написати просьбу на "высочайшее имя" про помилування і збереження життя. Красовський категорично відмовився.
Похмурим осіннім ранком, таким сірим, що здавалося, і сонце не зійде ніколи, на еспланаді Києво-Печерської цитаделі вишикувалися солдати. Посередині височів ешафот. Під'їхала карета, звідти вийшов присуджений до страти.
Дроб барабанів мішався з дзвоном, що лунав із дзвіниці Києво-Печерської лаври. Барабани готували до жорстокої смерті. Дзвін скликав до молитов. Споконвіку поєднувалося одне з другим, доповнювало одне одного.
На Красовського одягли саван, підвели його до стовпа, прив'язали, прочитали скоромовкою присуд до смертної кари. Зараз гримнуть постріли... Але пострілів не було... Він стояв прив'язаний, а вже читали "царську милість" — заміну смертної кари каторгою на двадцять років у Нерчинську і політичною стратою.
Всю огидну комедію політичної страти, ламання шабель над головою на ешафоті, супроводив дроб барабанів та дзвін з Печерської дзвіниці, і за ними Красовський не чув страшного зойку дружини.
Маша ще на початку осені приїхала до Києва. Вона металась по поліцейських управліннях, прийомних губернатора, прохаючи побачення, вона радилась із Коперницьким і молодими друзями чоловіка про організацію втечі. В Одесі вже готували паспорти, і капітан, що не раз перевозив з-за кордону літературу, обіцяв перевезти втікача. Але план провалився через підлого провокатора і арешти в Одесі.
Напередодні страти все ж таки дали коротеньке побачення. Сиділи мовчки, взявшись за руки. Тільки й міг сказати:
— Бережи дітей. Бережи себе. Передай їм моє благословення, мою безмежну любов. Хай зрозуміють і йдуть чесним шляхом. І ти зрозумій, і спасибі тобі за все, вірна моя, єдина моя.
Вона розуміла. Вона завжди була вірним другом і не нарікала.
Але в час страти, коли чоловік стояв прив'язаний, вона не витримала, вона закричала, заметалася, її підхопили. З одного боку хтось із друзів чоловіка, який прийшов із нею, а з іншого — незнайомий селянський парубок. Він несподівано для себе опинився тут. Приїхав до міста, знайомі потягли з цікавості на таке видовисько — щоб його очі ніколи такого не бачили!
Жінка впала непритомна, її віднесли, і не чула вона, що чоловіка помилували, що він житиме, хай хоч на каторзі, а житиме.
Вона не чула. І ніколи вже не дізналась про це. Вона збожеволіла.
А хлопець-селюк дивився, не відриваючи очей від засудженого. Солдат скраю перехрестився й прошепотів:
— Це його за те, що листа написав, щоб не йшли солдати селян карати. Свята людина. Підполковник, а за нас, солдатів.
Коли з засудженого зняли саван, пов'язку з очей, він провів рукою по лисій голові, по схудлому обличчю з довгими вусами, оглянувся навколо. І хоч неблизько стояв хлопець від нього, а трохи не скрикнув, бо знав, бачив цього чоловіка! Тільки хіба він був офіцер? Адже він був простий дядько у вишитій сорочці.
— Олешко, ходімо, вже час,— потягнув за руку приятель, котрий привів його сюди.— Та що це з тобою?
Олешко стиснув кулаки.
— Хай вони прокляті, прокляті будуть! — аж заскреготів він.
— Ти, навіжений, тихше, ходімо!
Люди розходилися. Хто кленучи катів, хто хрестячись за душу страдника. А дзвін з високої Печерської дзвіниці калатав, калатав.
На стіні університету св. Володимира 1 листопада 1862 року у великому актовому залі було вивішено об'яву, що скликала "усіх благородних товаришів супроводжувати з Києва засланця Красовського і виявити йому на прощання своє глибоке співчуття".
Об'ява висіла, звичайно, недовго. Перелякані педелі її зірвали. Але коли б вона хоч і одну хвильку висіла, усі студенти однаково і за хвилину дізналися б про неї!
Вже збирались купками, гомоніли, скидались грошима, а особисті знайомі Красовського пішли до улюбленого професора Коперницького.
— І я іду. Я хоч здалека попрощаюсь із ним.
— Що ви? Вам не можна,— захвилювались юнаки.— Ми повинні вас берегти.
— Я піду,— тихо, але твердо мовив професор, і молодь замовкла.
Кого тільки й чого не бачив цей Цепний міст над Дніпром! По ньому везли у заслання Тараса, по ньому несли його труну.
Біля мосту на світанку зібрались студенти, гімназисти, ремісники з Подолу. Зупинився й Олешко, що чортом дихав, бо аж клекотіла в ньому лють. Закутаний шарфом, стояв у юрбі молоді професор Коперницький. Дніло поволеньки, мжичило, було холодно. Вештались якісь підозрілі людці, явно філери, але юрба не розходилась. Стояв наряд поліцейських. Досить спокійно. Теж переминалися з ноги на ногу від холоду.
Раптом під'їхав до них жандармський офіцер, віддав наказ, і поліцейська когорта покинула свою варту.
Що? У чім річ?
Хто стояв до них ближче, почув, переказав решті: Красовський захворів, відправку відстрочено. Розпорядження губернатора Гессе.
Усі повернули до міста.
Насправді губернатор злякався демонстрації на мосту і відправив Красовського без попередження через два тижні, так, що навіть у тюрмі напередодні ніхто нічого не знав. І Красовський не знав.
Він не занепав духом. Він вірив, що його "хлопчики", його друзі вестимуть справу далі. "Земля і воля" житиме, ростиме.
"Сьогодні мало, завтра буде більше половини, а там і всі". Значить, його вчинок немарний.
Ці думки підтримували його на довгому, холодному і важкому шляху до Нерчинської каторги.
Сорочка, звичайно, загубилась. Може, згнила в ордонансгаузі, може, була подерта на ганчір'я.
Але його дорогоцінний скарб — лист житомирських солдатів — зберігся до нашого часу. Він, правда, не потрапив до рук сина Андрійка, як жадав Андрій Панасович. Його знайшли у військових архівах після Великої Жовтневої революції.