До сьогоднішього дня не маю ніякісінького уявлення, як реагували гості на мій обурений виступ,— мутний струмінь інвектив, що я спрямував на них. Перша деталь, яку я зауважив, відновивши контакт із зовнішнім світом, це був знайомий усім шум води, що ллється з еврики. Він долинав з глибини помешкання. Я одразу обвів поглядом кімнату, вдивляючись між, крізь і повз обличчя моїх гостей. .— А де старий? — спитав я.— Маленький старий чоловік?
Спитав це невинним тоном, наче я був не я.
На диво відповіла мені не свашка, а лейтенант.
— Гадаю, він у туалеті,— мовив він з умисною відвертістю, ніби бажаючи заявити, що він не з тих, які приховують факти, котрі належать до царини щоденної людської гігієни.
— Ага,— сказав я і знову озирнув кімнату — на цей раз неуважним поглядом.
Навмисно чи ні я не зустрівся зі страшними очима свашки, не пам'ятаю та й не хочу пригадувати. На стільці я помітив шовковий циліндр, що належав дядькові батька нареченої і замалим не поздрастувався з ним уголос..
— Я принесу вам якого-небудь прохолодного питва,— мовив я.— Зачекайте хвилинку.
— Можна скористатися вашим телефоном? — сказала раптом свашка, коли я проходив повз канапу.
Вона підвелася й поставила ноги на підлогу.
— Так, так, звичайно,— відповів я й подивився на місіс Сілсберн і лейтенанта.— Тим часом я приготую вам "Тома Колінза" якщо знайду лимони. Гаразд?
— Несіть його сюди,— озвався лейтенант несподівано товариським тоном і потер руки, як це роблять благодушні пияки.
Місіс Сілсберн перестала вивчати фотографії, які висіли над конторкою, щоб дати мені пораду.
— Якщо ви хочете приготувати "Тома Колінза", то, будь ласка, налийте мені трохи-трохи джину. Малесеньку крапельку, якщо це вам не важко.
За той короткий час, одколи ми прийшли з вулиці, вона дещо ожила. (Може, тому, що стояла за кілька футів од кондиціювального пристрою, з якого вже струменіло прохолодне повітря). [208]
Я запевнив її, що зроблю так, як вона просить, і залишив її між другорядними радіозірками початку тридцятих — кінця двадцятих років, серед яких виднілося багато збляклих фотографій Сімора й мене, де ми були зняті ще дітьми. Лейтенант, очевидячки, теж міг обійтися без мене: коли я виходив з кімнати, він уже простував до книжкових полиць, заклавши руки за спину, наче книголюб, що залишився сам-один у кімнаті. Свашка вийшла за мною, гучно, на весь рот позіхаючи. Свій позіх вона не намагалась ані притишити, ані приховати.
Простуючи зі свашкою до спочивальні, де був телефон, ми стріли дядька батька нареченої, що йшов з протилежного краю холу. На його обличчі застиг вираз лютого спокою, який, коли ми їхали в машині, я довгий час не міг збагнути. Та коли чоловічок підійшов ближче, вираз той одмінився; він удався до пантоміми, що мала висловити найтепліші й найприязніші привітання. Несподівано для самого себе я почав широко усміхатися й аж надто завзято кивати головою на відповідь. Його ріденьке сиве волосся було дбайливо зачесане — здавалося, навіть щойно помите,— наче він знайшов невеличку перукарню, сховану в далекому кутку помешкання. Коли він минув нас, я відчув потяг озирнутися, а коли зробив це, він енергійно помахав мені рукою, наче кажучи: "Щасливої дороги! Швидше вертайтеся!" Це мене страшенно підбадьорило.
— Що це з ним? — спитала свашка.— Може, здурів?
— Гадаю, що так,— відповів я й одчинив двері спочивальні.
Вона важко сіла на одне з парних ліжок (саме на Сі-морове). Телефон стояв на нічному столику, і його можна було досягти рукою. Я сказав, що за мить принесу їй питного. "
— Не турбуйтеся, за мить я вийду,— відмовила вона.— Причиніть, будь ласка, двері... Не ображайтеся, але я не можу розмовляти по телефону, коли двері одчинені.
Я сказав, що не можу теж, і рушив до порога. Але коли я повернувся, щоб вийти з-поміж ліжок, то помітив на ослоні біля вікна брезентову розбірну валізу. З першого погляду мені здалося, що це моя власна якимсь дивом примандрувала сама з Пенсільванського вокзалу. Потім я подумав, що це, мабуть, власність Бу-Бу, і підступив до неї. Валіза була розкрита. З першого ж погляду на речі, що лежали зверху, я переконався, кому вона належить. Я кинув другий, уважніший погляд і побачив на двох випрасуваних сорочках кольору засмаглої шкіри одну річ, яку не слід [209] було залишати наодинці з свашкою. Я витяг її з валізи, поклав під пахву, махнув по-дружньому рукою свашці, котра вже вставила свій палець у диск, чекаючи, поки я заберуся геть, і причинив за собою двері.
Я трохи постояв за дверима серед солодкої самотності холу, міркуючи, що робити з Сіморовим щоденником,— а це, повинен сказати, саме й була та річ, яку я взяв з брезентової валізи. Спочатку мені спало на думку сховати його, поки підуть мої гості. Здавалося, то була добра конструктивна ідея — віднести щоденник у ванну і вкинути в кошик для брудної білизни. Поміркувавши трохи детальніше, я вирішив однести його у ванну, погортати, а потім укинути в кошик для брудної білизни.
Мабуть, самим богом судилося, щоб того дня я спілкувався з людьми не тільки з допомогою різноманітних жестів і символів, але й удаючись до незмірних можливостей письма. От ви стрибаєте в переповнену мангану, а доля вже потурбувалася про те, щоб у вас був блокнот і олівець на той випадок, коли один з ваших супутників виявиться глухонімий. Отож коли ви заходите у ванну кімнату, пильно подивіться, чи немає на стіні над умивальником ніяких написів — апокаліптичних чи будь-яких інших.
Протягом багатьох років у— нас, семи дітей, що мешкали в квартирі з однією ванною, була, може, надмірна, але корисна звичка писати один одному записки на дзеркалі аптечки, вживаючи для того шматочок мокрого мила. Тематично ці записки набували форми суворих доган або часом і відкритих погроз. "Бу-Бу, коли ти витерлася, прибери простирадло. Не залишай його долі. З привітом — Сімор". "Уолте, твоя черга вести 3. і Ф. на прогулянку в парк. Я водив їх учора. Здогадайся хто". "У середу їхній день народження. Не йдіть у кіно і не тиняйтеся по студії після передачі. Інакше будете оштрафовані. Це стосується також і тебе, Бадді". "Мати сказала, що Зуї ледве не з'їв фінолакс. Не залишайте на раковині напівотруйні речовини, які він може дістати й з'їсти".