Пливуть шляхи. Ідуть шляхами люди,
Гарматні жерла чорну смерть несуть…
Та все ж без цього й радости не буде,
Бо тільки в грозах до веселки путь.
"Ввижаються давні походи…"
Ввижаються давні походи
В степах африканських пустель…
Самум насувається з сходу,
В оазу тікає газель.
За обрієм шум каравана,
В кістках караванні путі.
На обрії Fata Morgana
Легенди спліта золоті.
Тих років піщану віхолу
За обрій відвіз караван…
І танки на Тобрук і Соллум
Помчали, немов ураган.
Тікає струнка антилопа, —
Завихрює вітер піски…
І Роммель за Нову Європу
Веде непоборні полки.
Німецькі ідуть легіони
Єдиним поривом сердець.
Колони, гармати, колони…
Англійці тікають з фортець.
Розжарені ходять світанки
І голос левиний луна.
Ідуть караванами танки,
Легенди герой почина.
Лубні
Вступ
Де навесні сивіють віти
Акацій білих у гаю,
Я пісню кидаю свою
Між запашні, п’янкучі квіти.
А вітер ніжний приліта,
І пісня маком зацвіта;
Про Рідний Край, кохані ниви,
І кислі присмаки кислиць…
А місяць повний і щасливий
Пливе між вицвілих зірниць.
Легенди творяться таємні
Серед сопілок солов’їв.
Я тут зростав, співав, любив
У ночі, запашні і темні.
І сестрою мені була
Блакитна, лагідна Сула.
2
Наливайків брід
Лубні мої, моя колиска!
Легенд загублена луна…
З-за хмари кібець вирина
Над давнім полем бойовиська.
І там, де брязкали мечі,
На власній ниві орачі
За плугом йдуть, і сонця промінь
На рало падає сріблом.
Я тут, неначе в ріднім домі
Над цим оспіваним руслом.
Де під вербою хвилі сині
Несуть дитячих років слід, —
То славний Наливайків брід
Попід горою, у долині.
Верба схилила довгі віти,
Як свідок щастя і розлук…
Поета зве пісні творити
Якоїсь пташки ніжний звук…
Тут Наливайко в ніч киплячу?
Топив із золотом бочки,
А я свою любов дитячу
Згубив над спокоєм ріки…
3
У моїй стороні
Упаде ясний світанок
Десь у далину…
Двійко гарних подолянок
Йдуть по дивину.
Босоніж ідуть у росах.
Ззаду срібний слід.
Янтарем горить на косах
Світанковий світ.
А в садах – вишні червоні
Жаром миготять.
А у стайнях – власні коні
Сіном хрумкотять…
На покосах дзвонять коси, —
Косять косарі…
В дружній праці луг голосить
З ранньої зорі.
Це – удень. А прийде вечір
Синій і легкий, —
У садках заводять речі,
Пісню парубки.
Зашумить село піснями
Не село – розмай.
"Хто веселий – той із нами
Танок починай!"
Зійде зірка вечорова,
Місяць засія, —
Україна грає нова,
В радощах буя.
"Нащо співать про тугу серця…"
Нащо співать про тугу серця, —
Співали досить про любов…
Хай краще у музичнім скерцо
Зросте симфонія будов.
Любов у мріях не шукати,
Бо не знайти її. У світ,
У працю вийду я із хати
І землякам пішлю привіт.
І праця буде нам, як пісня,
Як джерело, як рідний степ…
Зоря у небі зійде пізня
І край оновлений вросте.
І, може, як останній камінь
Я покладу в одній з будов,
Дівчина в теплими очами
Мені щось скаже про любов.
Черемха
Цвіте черемха ніжно-білим шумом,
На землю ронить білі пелюстки…
О, не дивися, не дивися з сумом,
Журитися і плакати покинь.
Поглянь і пісню заспівай про весну,
(Мотив дзвінкий візьми у журавлів),
Як заквітчалось квітами чудесно
Сумирне лоно тихої землі…
Як з неба ллються срібно-тонні звуки,
Як вечір курить ладаном верби…
О, поклади мені на плечі руки
І дай в очах втопитись голубих!
Співай, співай же радісно і дзвінко,
Щоб заспівала далеч голуба…
Ах… Я забув… Ти в мене – українка, —
У тебе в серці вічная журба!..
Не криюсь…
Не криюсь: часом хочеться забути
Тривожні дні і відгук громовиць, —
Тоді б мені в пахуче лоно рути,
В тепло землі упасти горілиць.
Щоб все було: далекий млин, лелеки,
Вітрів дитячих міти і казки…
Та то лиш мить! Вона така далека,
А гін життя так боляче близький.
Ні! хай гримить! Не двічі і не тричі;
Хай нам іти під смертоносний град, —
Коли людині гляне смерть у вічі,
Тоді життя прекрасніше в стократ.