Федеріко Гарсія Лорка
Поезії
Перекладач: Микола Лукаш
ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК
Гвадалквівір тече-в'ється
між олив та помаранчів,
а дві річки, що в Гранаді,
із снігу в поля гречані.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір крутить вуса,
гожий красень-чорнобров,
а дві річки, що в Гранаді,-
одна сльози, друга кров.
Ой де ділась,
де поділася любов?
У Севільї є привілля
парусам на погуляння,
у Гранаді тісноводій
веслярують лиш зітхання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір — то дзвіниця,
вітер в дзвони бам да бом...
Дарро й Хеніль — малі вишки,
сумно й нудно їм обом.
Ой де ділась,
де поділася любов?
Блудні вогні дальніх криків
жене вода у смеркання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Неси в море, Андалузіє,
цвіту й овочу улов!
Ой де ділась,
де поділася любов?
ПОЕМА ЦИГАНСЬКОЇ СИГІРІЇ
КРАЄВИД
Поле оливами
густо сивіє —
глянь, то розгорнеться,
то згорнеться віяло.
А над оливами
небо полив'яне,
в небі — холодна
зоряна злива.
Понад рікою темрява
й очерети тремтливі.
Повітря сіре брижиться,
а віти
налиті граєм жалібним
по вінця.
Тривожна зграя
пташок-невільниць
хвостами довгоперими
б'є ніч навідліг.
ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,
плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!
КРИК
Од гори
і до гори
еліптичний лине крик.
З оливного гаю
чорна райдуга-дуга
у блакитній ночі.
Ай!
По басолі ходить смик,
розтривожив болем крик
довгі струни вітру.
Ай!
(А в печерах уже люди
засвітили світло).
Ай!
ТИША
Слухай, сину, тишу,
в хвилях захололу,-
по ній ковзаються луни,
по ній котяться долини,
вона ж клонить чоло
до самого долу.
ВИСТУПЕЦЬ СИГІРІЇ
Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в'ється
білого туману.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Куди ідеш, сигіріє,
напропале в ритмі рв'янім?
Може, зірве ясен місяць
біль твій з вапна й олеандрів?
Земля у сяйві —
о земний раю!
А ПОТІМ
Дивляться діти
в далеку цятку.
Світичі гаснуть.
Сліпі дівчата
допитуються місяця,
і в небо підіймаються
плачy спіралі.
Дивляться гори
в далеку цятку.
I ВКІНЦІ
Гинуть
часу лабіринти,
стіни рушаться і стелі.
(Залишається
пустеля).
Гине
серце —
бажань система.
(Залишається
пустеля).
Гинуть
мрії про цілунки
й сонячні містерії.
Залишається
пустеля.
Стелеться
пустеля.
ПОЕМА САМОТИ
СУХА ЗЕМЛЯ
Суха земля,
глуха земля,
ночей
безмежна мла.
(Вітер в оливині віє,
вітер у горах гуля).
Стара
земля
каганцем
сумна.
Земля
водойм без дна.
Земля
безокої смерті
і стріл здаля.
(Вітер шляхи замітає,
вітер хитає гілля).
СЕЛО
На лисогір'ї
фігура.
Тиха вода,
столітні оливи-понури.
В закутках, завулках
закутані люди,
а на вишках
крутяться флюгери.
Крутяться, крутяться, крутяться
флюгери.
Ох ви, села заблукані
в нетрях Андалузії-туги!
НІЖ
Ніж
врізається у серце,
мов леміш
у переліг.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
Ніж,
неначе промінь сонця,
все запалить
в нутрині.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
ПЕРЕХРЕСТЯ
Східний вітер,
ліхтар,
і у серці
кинджал.
Майдан
весь дрижав,
наче струнний
жаль,
дрижав,
наче гедзь на сто жал.
Де не гляну
(о жах!) —
скрізь у серці
кинджал.
АЙ!
Зойк лишає у повітрі
тінь сумного кипариса.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Все на світі заломилось,
залишилась тільки тиша.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Потьмянілий небосхил
язики багаття лижуть.
(Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...)
ПРИГОДА
Лежить мертвий на майдані,
стримить кинджал йому у грудях.
I ніхто його не знає.
Як тремтить над ним ліхтар!
Мамо...
Як тремтить над ним ліхтарик
на майдані!
Ні на кого вже не гляне...
У розкриті його очі
б'ється крилами світання.
Да й лежить же мертвий на майдані,
да й стримить кинджал, ой, йому в грудях,
да й ніхто ж його, ой, не знає...
САМОТИНА
В чорнім плащі, в чорній шалі,
думає, що світ маленький,
а серцеві нема краю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Думає, що в вітру шквалі
десь потонуть і почезнуть
всі зітхання й зойки жалю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Не закрили балкон на ніч,
і проміння розлилося
на край неба й далі, далі...
Ой гай, гай, гай,
да й у чорнім плащі, в чорній шалі!
ПЕЧЕРА
Тужне ридання
чути з печери.
(Сизе
по чeрвені).
Згадує циган
мандри далекі.
(Вежі високі,
Люди шалені).
Голос одчайний,
очі як терен.
(Чорне
по червені).
В золоті білена
грає печера.
(Біле
по червені).
ЗУСТРІЧ
Ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
Ти — чого, сама знаєш.
А я — не питайся.
Іди собі своїм шляхом,
а в мене на п'ястях
од гвіздків знать ями-рани,
мов після розп'яття.
Ізмарнів я геть до снасті
од тої напасті.
Іди собі помаленьку,
йди, не оглядайся,
та Пречистій, як і я,
молись до причастя,
бо ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.