*
Амнон десь аж о четвертій
ліг у себе на кроваті,
по покою в неспокою
очі шастали крилаті.
Щільне світло десь там села
піском бурим закидaє
чи винурює на хвильку
корали троянд і далій.
У криниці вода мліє,
у глеках росте мовчанка.
На стовбурі моховитім
співа кобра-наочарка.
Амон стогне у ліжниці
між холодних простирадел,
дрижаками, як плющем,
тіло тіпає гаряче.
До притихлого покою
тихо увійшла Тамара,
мов Дунай розлився смутно,
скаламучений громами.
"Зітри, сестро, мені очі
ти світанням ненастанним,
фібри серця мого тчуть
плетиво до твого стану".
"Годі, брате, не цілуй,
бо мені аж плечі в'януть,
наче оси й вітерці
в них гудуть двома роями".
"О Тамаро, твої груди —
то дві рибки, дві принади,
в твоїх пучках чути шепіт
нерозпуклої троянди".
*
Уже коні в царських стайнях
на сто горел заіржали.
Сонце відрами линyло
на винні лози тужаві.
Він пірвав її за коси
і хітон їй роздирає,
і по білій чистій мапі
течуть літеплі корали.
*
Що за гамір, що за галас
над високі знявсь палати!
Зарясніли скрізь кинджали
і розхристані халати.
Риплять сходи тонко й тоскно,
раби снують, наче мари.
Ходять тoлоки і м'язи,
тільки хмари в небі стали.
Круг Тамари лементують
дівчата її циганки
та збирають, ридаючи,
вінка мученого капки.
Червоніють білі плати
у зачинених кімнатах.
Гомін лагідного ранку
мінить риби й винограддя.
*
Гвалтівник несамовитий,
Амнон верхи утікає,
З мурів мурини понурі
стріли нагінцем пускають.
А коли вже од копит
всі чотири луни згасли,
узяв ножиці Давид
і обрізав струни з арфи.
ТАМАРИТЯНСЬКИЙ ДИВАН
ГАЗЕЛИ
ГАЗЕЛА ПРО НЕГАДАНУ ЛЮБОВ
Ніхто не розумів, як духмяніють
магнолії п'янкі — твої коліна.
Ніхто не знав, як мучиш ти зубами
кохання, незахищене колібрі.
Заснула перських коників тьма-тьменна
на твоїм чолі в місячному світлі,
а я чотири ночі обіймав
твій стан, що заломив завали сніжні.
Твій погляд алебастрово-жасминний
був мов блідава сімениста вітка,
а я перласті літери низав
собі з грудей, щоб винизать — навіки,
навіки-віки — сад моїх агоній,
твоє зникоме, перебіжне тіло,
кров твоїх вен у мене на устах,
твої уста — на смерть мою — стьмянілі.
ГАЗЕЛА ПРО НЕВІДЧЕПНУ МАНУ
Хай ріки навіки лишаться без русел,
хай вітер назавжди замліє без руху,
хай ніч без очей сліпує довіку,
а серце моє без золотоцвіту,
нехай розмовляють воли з лопухами,
нехай хробак од пітьми подихає,
нехай блищать скелетові зуби,
нехай кульбаба шовки забузує;
не страшно, як ніч, шаліючи з болю,
з полуднем білим сплететься в двобою,
нічого, як захід — мов яр-мідянка,
як чевріє час у розчухраних арках,-
та не світись мені чистими чреслами,
кактусом голим на тлі очеретянім,
лиши мені тугу планет безнастанну,
лише не показуй погожого стану.
ГАЗЕЛА ПРО ОДЧАЙДУШНУ ЛЮБОВ
Ніч бариться знов,
щоб ти не йшла до мене,
до тебе я не йшов.
Але я піду,
хоч і з сонцем-скорпіоном на моїм виску.
Але ти прийдeш,
хоч язик тобі обпалить соляним дощем.
День бариться знов,
щоб ти не йшла до мене,
до тебе я не йшов.
Але я піду,
кину жабам на поталу квітку-самоту.
Але ти прийдеш,
через темні лабіринти яскою майнеш.
Знов бариться ніч, знов бариться день,
щоб за мною ти померла,
за тобою я помер.
ГАЗЕЛА ПРО ПОТАЙНУ ЛЮБОВ
Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
я ісплів для тебе з вербени віночок.
А Гранада — як той місяць
між рясних кущів винових.
Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
знівечив я чисто зелений садочок.
А Гранада — як та сарна
поміж флюгерів співочих.
Лиш для того, щоб почути
дзвони, дзвони на всеношну,
я горів у твоїм тілі,
хоч не знав, чиє воно.
ГАЗЕЛА ПРО МЕРТВУ ДИТИНУ
Щовечора в Гранаді,
щовечора вмирає десь дитина.
Щовечора вода із друзями сідає
на бесіду поважну — справляє умерлuни.
У мертвих крила з щирого моху.
Вітри ясні і хмарні, невтомні і невстрійливі,
літають фазанами з дзвіниці на дзвіницю,
а день — неначе хлопчик порубаний, постріляний.
Вже не було у небі ані мачини жайвора,
як я тебе побачив у темнім гроті виннім,
і не було над містом ані цятини хмари,
як ти тонула в річковому вирі.
Уже водяний велетень волого впав на гори,
долина псами марила, зіллями шелестіла...
Архангелом холодним в бузковій тіні рук моїх
розпласталось на бeрезі твоє безживне тіло.
ГАЗЕЛА ПРО ГІРКИЙ КОРІНЬ
Є на світі гіркий корінь
і є світ тисячостворий.
I найменша рука в світі
не злама води затворів.
Куди ж ідеш? Є ще небо,
небо тисячовіконне
— бойовище бджіл омлілих —
і є в світі гіркий корінь.
Корінь-горинь.
Болить мені голова —
чути в п'яті і в підборі,
чує біль той своїм пнем
ніч, підсічена під корінь.
Ой кохання, лютий кате,
одкуси гіркий свій корінь!
ГАЗЕЛА ПРО СПОМИН ЛЮБОВІ
Ти лиши по собі спомин
в моїм серці, жалю повнім,
цвіт вишневий, гілку в брості
на січневому морозі.
Хай од мертвих, од безмовних
одділюся муром змори.
Я продам лілею болю,
куплю душу десь вербову.
В саду нічнім охололім
мої очі, пси голодні,
нагасаються уволю
за отруйною айвою.
Схожий часом вітру порух
на тюльпана сонний полох,
на тюльпан, од страху кволий,
схожий досвіток зимовий.
Я од мертвих, од безмовних
одділився муром змори.
Оповив туман льодовий
твого тіла сизі доли.
Де стрівались ми з тобою,
поросло все бугилою.
Хай лишається хоч спомин
в моїм серці, жалю повнім.
ГАЗЕЛА ПРО ТЕМНУ СМЕРТЬ
Хотів би я заснути, як засинають яблука,
і спати десь далеко від цвинтарного гамору.
Хотів би я заснути, як та мала дитина,
що в чистім морі мріє собі розкраять серце.