Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї —
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в'яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив'яні.
"Тікай, тікай, Місяцівно,
6о як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато".
"Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі".
"Тікай, тікай, Місяцівно!
Чуєш, тупотять бахмати?"
"Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній".
Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон, в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки, бідаха.
Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили набакир,
рівно голови тримали.
А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуга тоскно й жаско...
Пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп'ятко.
В кузні туж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну Місяцівну
повивають хмари, хмари.
МИЛОДАНКА Й ВІТЕР
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині,
ходить стежкою надвоє —
по кришталю й по лаврині.
Од баского ритму втікши,
падає беззорна тиша
там, де море б'ється в ніч,
що за всі моря рибніша.
На горі, на верхогір'ї,
сплять озброєні гвардійці —
білі вежі стережуть,
де живуть пани англійці.
А морськії циганчата
жартом кидають, дивіться,
равликові халабудки
і соснове яре віття.
*
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині...
Як зачув її, схопився
вітер, левень незборимий.
Нагий святий Христофор,
богославець юродивий,
на циганку поглядає,
гра на гайді невидимій:
"Дівчино, моя лелітко,
дай піднять твою хламидку,
розкрий перстам моїм древнім
твого лона лазур-квітку!"
*
Кида бубон Милоданка
і тіка — стояти ні з ким...
Вітрюган жене за нею
із мечем полум'янистим.
Море хмуриться прибоєм,
блякнуть злякані маслини,
квилять флейти темноти,
бамка гонг гірського снігу.
Тікай, тікай, Милоданко,
зловить тебе зелен вітер!
Тікай, тікай, Милоданко,
близько вже несамовитий!
То сатир огнеязикий,
рясно зорями повитий.
*
Перелякана циганка
вбігла-впала в кам'яницю,
де живе англійський консул
вище за гірські ялиці.
Потривожені тим криком,
підхопились три гвардійці,
на них чорнії шинелі
і пілотки, як годиться.
Вже англієць Милоданці
молока налив — на, випий! —
підніс чарку ялівцівки,
та вона не хоче пити.
Плачучи, оповідає,
що мусила натерпіться,
а на даху лютий вітер
рве зубами черепицю.
БІЙКА
У яру блищать навахи,
альбасетські, гостролезі,
грають у крові ворожій,
ніби щуки-риби в плесі.
Прикре світло картярняне
вирізьбля на тлі зеленім
силуети верхівців
і їх коней тороплених.
На маслині суховерхій
плачуть дві неньки старенькі.
Бійка лютим бугаєм
на стіни осліп дереться.
Чорні янголи носили
хустки і воду явлену,
у них крила-криломахи,
мов навахи гостролезі.
Впав з коня Хуан Антоньйо,
покотився вниз по скелі,
усе тіло у лілеях,
лиш на скронях цвіт черлений.
На хресті вогненнім верхи
в'їде він у браму смерті.
*
Пригнав слідчий в гай оливний
з охороною своєю.
Кров слизюча сичить-стогне
без'язикою змією.
"Ех, жандарми, це ви дармо,
так із правіку ведеться...
Лягло четверо римлян
і п'ятеро карфагенців".
*
П'яний фігами і гамом,
причвалав гарячий вечір,
впав зомлілий, непритомний
на різані ноги й плечі.
Чорні янголи літали
при заході над землею,
у них довгі, буйні коси,
серця з мира і єлею.
СНОВІЙНА БАЛАДА
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер. Зелен явір.
Човен в морі смарагдовім,
кінь у горах темно-ярих.
Уперезана імлою,
снить вона на верхнім ганку,
вся зелена — тіло й коси,
очі — дві срібляні склянки.
Я люблю тебе в зеленім.
В місячнім циганськім чарі
світ ще дивиться на неї,
вона світу вже не бачить.
*
Я люблю тебе в зеленім.
Паморозі буйні скалки
й сутінків соми сумирні
шлях проторюють світанку.
Стара смоква тре повітря
пагіллям своїм наждачним,
а гора, крадлива кицька,
агави шорсткі їжачить.
Та хто прийде? Звідки прийде?
Жде на ганку в тузі марній,
вся зелена, тіло й коси,
про гіркеє море марить.
*
"Чуєш, дядьку, я зміняв би
коня свого на цю хату,
а сіделко на люстерко,
а кинджала на цю плахту.
Я скривавлений прийшов
з Козиного перевалу".
"Якби, хлопче, моя мога,
я пристав би на ту плату,
тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата".
"Дядьку, я хотів би вмерти
в ліжку, чесно і порядно,
в стальнім ліжку, якщо можна,
між голландських простирадел...
Та на грудях аж до горла —
подивися, які рани!"
"На твоїм нагрудді білім
три сотні маків багряних.
Кров дзюрчить, аж наче пахне,
біля твого, хлопче, паса.
Тільки я — уже не я,
моя хата — вже не хата".
"Пусти ж мене, коли так,
хоч на той високий ганок.
Ой пусти мене, пусти
на зелений верхній ганок,
де бринять-струмують роси
покрізь місячний серпанок".
I побрались вони вгору,
на високий верхній ганок,
позначали сліди кров'ю,
призначали ще й сльозами.
В ближнім селищі покрівлі
тремотіли ліхтарями,
тисяча криштальних бубнів
ранок ранили на грані.
*
Я люблю тебе в зеленім —
зелен вітер, зелен явір...
Ішли вони двоє вгору,
вітер волос їм кудрявив,
горенив у роті жовчю,
віяв м'ятою, катраном.
"Ти скажи мені, мій хлопче,
де гірка твоя коханка?
Вона ж, було, виглядала
тебе з вечора до ранку
(бодай була виглядала
до останнього останку!) —
свіжовида, чорнокоса —
на оцім зеленім ганку!"