Дідеріх вигукнув:
— Найвища нагорода для мене в тому, що моє скромне просте ім'я згадується з "Локаль-Анцейгері" і потрапило перед найясніші очі!
— Ну, беріть сигару, — закінчив Вульков, і Дідеріх зрозумів, що тепер почнеться ділова розмова. Ще в розпалі високих почуттів у нього виникла підозра, чи не має ласка фон Вулькова якоїсь особливої причини. Намацуючи грунт, він сказав:
— Місто, напевне, все ж таки відпустить кошти на будівництво залізничної колії до Раценгаузена.
Фон Вульков витяг шию.
— Ваше щастя. Бо ми маємо дешевий проект, за яким Неціг залишається зовсім осторонь. То ж подбайте про те, щоб ваші колеги порозумнішали. Тоді ви зможете подавати струм до маєтку Квіцін.
— Цього магістрат не хоче, — Дідеріх рухом попросив поблажливості. — Місто має на цьому збитки, а пан фон Квіцін нам не платить податків... Але тепер я радник, і як націоналіст...
— Цього я не допущу! Інакше мій кузен пан фон Квіцін просто збудує для себе електричну станцію, це йому коштуватиме дешево — ви що собі думаєте, до нього міністри приїздять полювати. І тоді він понизить ціни і в самому Нецігу.
Дідеріх випростався.
— Я маю твердий намір, пане президенте, на лихо всім ворогам, високо тримати в Нецігу прапор націоналізму. — Потім, стишивши голос: — Одного ворога, і вельми небезпечного, авжеж, ми можемо позбутися: це старий Клюзінг із Гаузенфельда.
— Клюзінг? — Вульков зневажливо посміхнувся. — Та я з нього мотуззя сукаю. Він постачає папір для окружних газет.
— А може, він постачає ще більше паперу недобромисним газетам? Це, пробачте, пане президенте, мені відомо краще.
— "Нецігська газета" в націоналістичному відношенні стала тепер надійнішою.
— Але якраз, — Дідеріх значуще кивнув головою, — з того дня, коли старий Клюзінг запропонував мені постачати частину паперу. Гаузенфельд начебто обтяжений замовленнями. Він, звичайно, боїться, щоб я не став учасником якоїсь конкуруючої націоналістичної газети. А може, він боявся також, — багатозначна пауза, — що пан президент з більшою охотою замовлятиме папір для окружних газет у фабриканта-націоналіста.
— Значить, ви тепер постачальник "Нецігської газети"?
— Ніколи, пане президенте, я не зречуся своїх поглядів настільки, щоб постачати папір для газети, поки в неї вкладені гроші вільнодумних.
— Чудово. — Вульков уперся кулаками в стегна. — Все зрозуміло. Ви хочете здобути і всю "Нецігську газету", і окружні газети. Певно, постачати папір і для мого управління? Що ж, крім цього, ще?
І Дідеріх діловито:
— Пане президенте, я не Клюзінг: на крамолі я не наживаюсь. Якби ви, пане президенте, захотіли підтримати моє підприємство і як голова Біблійного товариства, наважуся сказати, справа націоналізму тільки виграла б.
— Чудово, — повторив Вульков, підморгуючи.
Дідеріх відкрив останнього козира:
— Пане президенте! За хазяйнування Клюзінга Гаузенфельд став розплідником крамоли. З його восьмисот робітників нема жодного, який віддав би свій голос не за соціал-демократа.
— Ну, а у вас?
Дідеріх ударив себе в груди.
— Бог свідок, що я краще сьогодні ж закрию свою крамничку і піду з родиною по хатах, ніж допущу в себе хоч одного невірнопідданого.
— Дуже похвальні погляди, — сказав Вульков.
Дідеріх подивився на нього ясним поглядом:
— Я приймаю на роботу лише тих, які відбули військову службу, сорок моїх робітників брали участь у війні. Молодих я зовсім не беру, відколи сталася та історія з робітником, якого, як зволили висловитися його величність, вартовий убив на полі честі, після того, як цей суб'єкт зі своєю нареченою за моїми лантухами з ганчір'ям...
Вульков рухом спинив його.
— Це вже ваша справа, докторчику!
Але Дідеріх не здався.
— Під моїм ганчір'ям я не припущу крамоли. З вашим ганчір'ям — я хочу сказати: в політиці — інша справа. Там крамола може придатися нам, щоб за її допомогою із вільнодумного ганчір'я зробити монархічний папір. — І він надав своєму обличчю багатозначного виразу.
Вульков, очевидно, не був здивований, він зловісно посміхнувся:
— Докторчику, я теж не з лопуцька. Кажіть, на яких умовах ви злигалися з вашим механіком?
Дідеріх захитався, а Вульков вів далі:
— Це теж старий служака, га, пане раднику?
Дідеріх проковтнув слину, він бачив, що крутити хвостом далі нема чого.
— Пане президенте, — рішуче сказав він, а далі тихо і поквапливо. — Цей чоловік хоче попасти до рейхстагу, і, з точки зору націоналізму, він кращий за Гейтейфеля. Тому що, по-перше, багато вільнодумних від страху перейде до націоналістів, а по-друге, коли Наполеон Фішер буде обраний, ми будемо мати в Нецігу пам'ятник кайзерові Вільгельму Першому. У мене є письмова угода.
Він розгорнув перед президентом аркуш паперу. Вульков прочитав, потім підвівся, відкинув ногою стільця і, димлячи сигарою, заходив по кімнаті.
— Отже, Кюлеман скоро дасть дуба і на його півмільйона місто збудує не притулок для немовлят, а пам'ятник Вільгельмові Першому. — Він зупинився. — Намотайте собі на вуса, мій любий, це у ваших кровних інтересах! Якщо кінець кінцем Неціг матиме соціал-демократа в рейхстагу і не матиме пам'ятника, вам доведеться розмовляти зі мною. Я з вас котлету зроблю! Я вас так посічу, що вас навіть у притулок для немовлят не приймуть!
Дідеріх відсунувся разом із стільцем аж до самої стіни.
— Пане президенте! Всім, що у мене є, всім своїм майбутнім я відповідаю за цю велику для націоналізму справу. Але ж і я тільки людина... Я можу помилитися...
— Тоді хай зглянеться на вас бог!
— А коли раптом Кюлеман вилікується від ниркових каменів?
— Відповідати будете ви! Я теж ризикую головою! — Вульков важко опустився в крісло. Він люто затягнувся сигарою. Коли дим розвіявся, обличчя в нього вже було веселе. — Те, що я вам казав на вечорі в "Гармонії", зберігає чинність. Цей рейхстаг довго не втримається, готуйте грунт у місті. Допоможіть мені проти Бука, я вам допоможу проти Клюзінга.
— Пане президенте! — Усмішка Вулькова ще сильніше розпалила у Дідеріха надії, він більше не володів собою. — Якби ви натякнули йому, що, може, відберете у нього замовлення! Він цього не роздзвонить, нам нема чого боятись, але вживе заходів. Може, почне переговори...