— Якщо ви вважаєте... — промимрив він.
— Чому б ні? Ви і я — два протилежні полюси, але ми обидва провадимо тут передові тенденції вільної від моралі епохи. Ми вносимо пожвавлення. Дух часу ходить по тутешніх вулицях ще на повстяних підошвах.
— Ми начепимо йому остроги, — пообіцяв Дідеріх.
— За ваше здоров'я!
— За ваше! Але мої остроги! — Дідеріх блиснув очима. — Ваш скептицизм і кволий напрям думок не відповідають добі. Дух, — він пирхнув носом, — на ньому в наш час далеко не заїдеш. Майбутнє, — удар кулаком об стіл, — належить дії в ім'я націоналізму!
А Бук з пробачливою посмішкою:
— Майбутнє? В цьому якраз і помилка. Націоналізм вижив себе за останні сто років. Те, що ми бачимо і що ми побачимо в прийдешньому, — тільки його корчі і труповий сморід. Від нього закрутить у носі.
— Від вас я не чекав нічого іншого, ви обкидаєте брудом усе найсвятіше.
— Святе! Недоторканне! Скажемо зразу — вічне! Правда? Поза ідеалами вашого націоналізму життя ніколи, ніколи більше не буде. Може, воно було раніше, в той темний період історії, коли ще не було вас. Але тепер об'явилися ви, і світ дійшов до краю. Національне чванство і взаємна ненависть народів — ось мета, вищої за яку нічого нема.
— Ми живемо в суворий час, — поважно оголосив Дідеріх.
— Не такий суворий, як застиглий... Я не певен того, що люди, котрі жили під час Тридцятилітньої війни, вірили в незмінність своїх, теж не надто легких, умов. І я переконаний, що ті, кого гнобила сваволя епохи рококо, вважали, що цю сваволю можна подолати, інакше вони не здійснили б революції. Де на полях історії, по яких нам ще дозволено блукати думками, ви знайдете добу, яка оголосила б себе беззмінною і чванилася б перед вічністю своєю жалюгідною обмеженістю? Добу, яка неславила б кожного, хто не зовсім розчинився в ній? Не додержуватися націоналістичних поглядів — це викликає у вас більше жаху, аніж ненависті! Але ті, хто не знає батьківщини, наступають вам на п'яти. Он там, у залі, ви бачите їх?
Дідеріх аж схлюпнув своє шампанське, так швидко він обернувся. Невже сюди вдерся Наполеон Фішер із своїми однодумцями?.. Бук беззвучно і сердечно засміявся.
— Не хвилюйтесь, я кажу тільки про безмовних людей на стінах. Чому вони здаються такими веселими? Що дає їм право на уквітчані доріжки, легку ходу і гармонію? Ах, друзі мої! — І Бук підніс свій келих над танцюючими парами. — Ви, друзі людства і світлого майбутнього, великодушні і незнайомі з похмурим егоїзмом клану націоналістів, ви, душі, які обіймаєте світ, поверніться! Навіть у нашому середовищі є ще такі, які на вас чекають!
Він вихилив келих. Дідеріх із зневагою зауважив, що Бук плаче. А втім, Букове лице відразу ж набрало хитрого виразу.
— Але ви, сучасники, ви, звичайно, не знаєте, що за бант на грудях у старого бургомістра, який так привітно усміхається там, серед урядовців і пастушок. Барви зблякли; ви, певно, думаєте, що це ваші кольори? Ні, це французький трикольоровий прапор. Він був новий тоді, і це не був прапор однієї країни, а прапор світанку для всіх. Носити його кольори — було ознакою найкращого напрямку думок; це було, як сказали б ви, цілком лояльно. За ваше здоров'я!.
Але Дідеріх крадькома відсунув свого стільця і раз у раз оглядався навколо, чи не чує їх хто-небудь.
— Ви п'яні, — пробурмотів він; і, щоб урятувати становище, крикнув: — Пане Розе! Ще пляшку! — Потім солідно випростався. — Ви наче забули, що з того часу у нас був Бісмарк.
— І не тільки у нас, — сказав Бук. — Всю Європу загнали в цей націоналістичний глухий кут. Припустімо, що цього не можна було уникнути. Ширші простори відкриються тільки пізніше... Та чи йшли ви за вашим Бісмарком, поки він мав рацію? Він тягнув вас силоміць, ви були не в злагоді з ним. А тепер, коли ви мали б піти далі за нього, ви досі ще чіпляєтеся за його безсилу тінь! Бо обмін речовин у ваших націоналістів відбувається безнадійно повільно. Поки ви зрозумієте, що перед вами велика людина, вона вже перестає бути великою.
— Ви взнаєте її! — пообіцяв Дідеріх. — Кров і залізо — ось найдійовіший засіб! Влада вища за право! — Він весь почервонів, проголошуючи ці догми.
Але й Бук розпалився.
— Влада! Владу не можна вічно носити на багнеті, як ковбасу на рожні. Єдина реальна влада в наш час — це мир! Що ж, грайте комедію сили! Вихваляйтеся перед вигаданими ворогами, зовнішніми і внутрішніми! На щастя, вам не судилося діяти!
— Не судилося діяти? — Дідеріх сопів, наче роздмухував вогонь. — Його величність сказав: "Краще хай загинуть усі наші вісімнадцять армійських корпусів і сорок два мільйони жителів..."
— "Бо там, де німецький орел..." — вигукнув з раптовим піднесенням Бук, і ще несамовитіше: — "Геть парламентські ухвали! Армія — ось наша єдина підпора!"
Дідеріх не поступався перед ним.
— "Ви покликані насамперед захищати мене від зовнішнього і внутрішнього ворога!"
— "Охороняти від орди зрадників!" — кричав Бук. — Банда людей..."
— "...негідних носити ім'я німців!" — підхопив Дідеріх.
І обидва в один голос:
— "Стріляти і рідних, і братів!"
Партнери по танцях, які підживлялися в буфеті, почали прислухатися до їхнього крику; вони поприводили своїх дам, щоб показати їм видовище буйного упою. Навіть гравці в карти заглядали до буфету; і всі дивувалися з Дідеріха та його спільника по чарці, які, хитаючись на своїх стільцях і чіпляючись за стола, з осоловілими очима і вишкіреними зубами кидали один одному в лице владні слова:
— "...ворога, і це мій ворог!"
— "В країні є лише один володар, іншого я не допущу!"
— "Я можу бути вельми суворим!"
Голоси уривалися.
— "Фальшива гуманність!"
— "Ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини..."
— "...треба викорчувати до останнього пня!"
Пляшка полетіла в стіну.
— "Знищу!"
— "Порох Німеччини!.. Від ніг своїх!.. Славні дні!"
Крізь юрбу глядачів промайнув хтось із зав'язаними очима: Густа Даймхен, яка мала таким чином знайти собі кавалера. Вона намацала Дідеріхову спину і хотіла його підняти з місця. Він опирався і грізно повторяв:
— "Славні дні!"
Вона зірвала хустку, з острахом глянула на нього і кинулася шукати його сестер. Бук також зрозумів, що час іти звідси. Він непомітно підтримував друга, але не міг перешкодити Дідеріхові, котрий владно випростався, ще раз, хоч з осовілим поглядом, без блиску, обернутися біля дверей до танцюючої юрби, яка вилупила на нього очі.