Коли головний лікар пішов, полковий лікар наблизився до Дідеріха. Увічливо, з легкою посмішкою розуміння він сказав:
— Оказія була, певна річ, ясна з самого початку. Але заради людей довелося... Ви розумієте, дисципліна...
Дідеріх стояв наввипинки, показуючи всім своїм виглядом, що розуміє цілком.
— Але, — повторив полковий лікар, — я, звичайно, знав, що оказія поважна.
Дідеріх подумав: "Якщо не знав, то знаєш тепер". Уголос він сказав:
— Дозвольте покірно запитати, пане полковий лікарю: я, звичайно, зможу служити й далі?
— За це я вам не можу поручитися, — сказав полковий лікар і відійшов.
Від важкої служби Дідеріх був надалі увільнений, "в полі" його більше не бачили. З тим більшою готовністю й радістю виконував він усе, що вимагалося в казармі. Коли під час вечірньої перевірки капітан з сигарою в роті і трошки напідпитку повертався з казино, ладний покарати гауптвахтою за те, що чоботи натомість бути намащеними лише почищені, — до Дідеріха він причепитися не міг. Тим невблаганніше звертав він свою справедливу суворість на іншого однорічника, який уже третій місяць спав у загальному приміщенні, відбуваючи таким чином покарання за те, що давно колись, протягом перших двох тижнів служби, ночував не в казармі, а вдома. У нього тоді температура піднялася до сорока градусів і якби він ночував у казармі, то, певно, помер би. Ну то що ж, хай би помер! Коли капітан бачив цього однорічника, на його обличчі завжди відбивалося горде задоволення. А Дідеріх, непомітний і неушкоджений, думав у цей час: "От бачиш? "Нова Тевтонія" і таємний радник медицини значать більше, ніж температура сорок градусів..." Що ж до Дідеріха, то одного дня всі потрібні формальності були щасливо завершені, і унтер-офіцер Ванзелов заявив йому, що він увільняється. Дідеріхові очі зразу ж наповнилися слізьми; він тепло потиснув Ванзелову руку.
— Треба ж було, щоб це сталося саме зі мною, а я, — він схлипнув, так це все любив!
І він опинився "на волі".
Протягом цілого місяця він сидів удома й зубрив. Виходячи на обід, оглядався навколо: чи, бува, не помітив його хто-небудь із знайомих. Нарешті, йому довелося з'явитися до "Нової Тевтонії". Прийшов він з високо піднесеною головою.
— Хто з вас не служив в армії, той взагалі нічого не знає. Можете бути певні, там бачиш світ з іншого погляду. Я взагалі хотів залишитися на військовій службі, начальники радили мені це, вони знаходили в мене видатні здібності. Але раптом...
Він болісно втуплював погляд у простір.
— Нещасна пригода з конем. Це буває тоді, коли ти занадто ревний служака. Капітан наказав мені прокататися в двоколці, щоб проїздити коня, і тут скоїлося нещастя. Звичайно, я не берігся і зарано вийшов знову на навчання. Справа значно погіршала, і полковий лікар порадив мені про всяк випадок попередити рідних.
Він сказав це коротко й мужньо.
— Якби ви бачили тоді капітана! Він щодня приходив до мене після найдовших маршів, у вкритому курявою мундирі, як був. Таке можливе тільки в армії! За ці важкі дні ми стали справжніми товаришами. Ця сигара ще від нього. А коли потім йому довелося сказати мені, що полковий лікар хоче мене увільнити, то це був один з тих моментів у житті, які не забуваються. У капітана і в мене стояли сльози в очах.
Всі були зворушені. Дідеріх хоробро озирнувся.
— Ну, тепер, отже, доводиться знову звикати до цивільного життя. За ваше здоров'я!
Він і далі зубрив, а в суботу випивав з новотевтонами. Знову з'явився й Вібель. Він уже був асесором, збирався стати прокурором і говорив лише про "крамольні тенденції", про "ворогів батьківщини" і також про "ідеї християнського соціалізму". Він сказав новакам, що час зайнятися політикою. Йому відомо, що це вважається за плебейство, але вороги змушують до цього. В русі беруть участь такі феодали-аристократи, як його друг, асесор фон Барнім. Пан фон Барнім, можливо, найближчим часом ушанує новотевтонів своїм візитом.
Той і справді прийшов і зразу скорив усі серця, поводячися з усіма, як рівний з рівними. У нього було темне пряме з проділом посередині волосся, вигляд і манери ревного урядовця, говорив він діловито, але наприкінці промови очі його набули мрійного виразу, і, тепло потиснувши руки, він скоро пішов. Після його візиту всі новотевтони прийшли до одностайного висновку, що єврейський лібералізм — це перше насіння соціал-демократичної зарази і що німці-християни повинні згуртуватися навколо придворного пастора Штекера. Дідеріх, як і всі інші, не зовсім ясно уявляв собі, що це за "перше насіння", а під соціал-демократією розумів тільки загальну дільбу. Цього вистачало йому. Але фон Барнім запрошував до себе всіх, хто бажав докладніших пояснень, і Дідеріх не простив би собі, якби втратив таку принадну для себе нагоду.
У своїй старомодній холодній квартирі старого парубка фон Барнім прочитав йому цілу лекцію. Його політичною метою було станове народне представництво, як за щасливих часів середньовіччя: рицарство, духівництво, промисловці, ремісники. Ремесло — кайзер справедливо цього вимагав — мусить знову піднятися на височінь, як перед Тридцятилітньою війною. Ремісницькі спілки мають пильнувати богобоязливості і моральності. Дідеріх палко висловлював свою згоду. Це відповідало його натурі: стверджував себе в житті не особисто, а корпоративно, як офіційного члена стану, професійної групи. Він уже бачив себе депутатом від паперової промисловості. Звичайно, єврейським сугромадянам не було місця в ідеальному устрої пана фон Барніма; адже вони — втілення принципів безладу й розпаду, хаосу, неповаги: принципів самого зла. Його побожне обличчя покривилося від ненависті; відчув її й Дідеріх.
— Кінець кінцем, — мовив він, — сила на нашому боці, ми можемо їх вигнати. Німецька армія...
— От у тому й справа, — підхопив, бігаючи кімнатою, пан фон Барнім. — Чи для того ми провадили переможну війну, щоб мій спадковий маєток був проданий якомусь там Франкфуртерові?
Приголомшений Дідеріх ще не встиг відповісти, як задзвонили, і пан фон Барнім сказав:
— Це мій перукар, за нього я теж збираюся взятися.
Він помітив Дідеріхове розчарування і додав: