— О, вона добра! Ось послухай.
Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тіло, Кузьма Пробус прочитав Тамарі ще кілька записів про випадки з "медичної практики" будівельниці. Торжествуючи вигукнув:
— Анекдоти!
Він уже смакував, як то буде задоволений зав. відділом, але дружина чомусь хмурилась, задум статті не захоплював її ніскілечки, чоловікової іронії не сприймала. Кузьмі навіть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось інше.
— Про що ти замислилась?
Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, ніби вперше побачила.
— Ти от кажеш — чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерії… Та сама Природа — хіба не чудо?
II.
— Здрастуйте, Віруня прийшла!
Чистий, дзвінкий голос. Наче ж і не спить Кузьма, тільки дрімає, та й то уривками, а голос пролунав ди-вовижно чітко, виразно, ніби справдешній. Звукова галюцинація? Але ж він ще не бачив і не чув цієї жінки, то як же…
Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсім розбитим, не було ні бажання, ні сили навіть поворухнутись.
— Невже чхає вві сні? — той самий голос.
— Як бачите, Віруню. Їздив у ваші краї та й застудився.
Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очі, повернув голову на подушці. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею — жвава молодичка, трохи нижча на зріст, але ставненька. Бистрі її очі позирнули на нього, потім на обстановку кімнати — з неприхованою цікавістю. Може, їй було незвично бачити стільки фаянсових фігурок на полицях, картин на стінах чи книжок на стелажах, що підпирали стелю.
— Як у вас гарно… — аж зітхнула гостя. — Море… Боже мій, яка краса…
Вбирала, всотувала морську голубінь, і навіть Кузьмі картина в цю мить здалася свіжішою, живою, хоча очі його давно звикли до того синього клаптя.
— Ну, от познайомся з Вірунею, а то пишеш про неї… заочно. — Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.
Кузьма промимрив, як це добре, що Віра завітала. Підвівся, сутулячись у смугастій піжамі, сів у крісло біля свого письмового столу.
— А як тобі вдалося… ачхи!.. вловити цю невловну жінку? — звернувся до Тамари, що скидала в кори-дорі плаща.
— А отак! — трохи збуджено вигукнула дружина. — І не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Віруню вилікувати тебе!
Кузьма криво усміхнувся: добре ж знає, як він ставиться до цього лікування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.
А Віруня ніякої незручності не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кімнаті, ніби й не помічаючи килима, потім узяла стільця і сіла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма зніяковів, змалів перед цією жінкою, почав щось говорити — і все невлад, все не так, як хотів би. А вона тільки усміха-лася — лагідно так, ласкаво, наче пригрівало весняне сонце.
Потроху Кузьма оговтався і в думці відзначив, що Віруня нічого не говорить. Почав запитувати її, де на-родилася, хто батьки, чому не пішла вчитися в медичний інститут, раз уже має потяг до медицини?
— Я і сама не знаю, як воно сталося, — сказала Віруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як він запи-сує. — Життя якось складається само…
Доки вони розмовляли, Тамара на кухні зготувала каву з молоком, розрізала шоколадний торт і все це ра-зом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькій алюмінієвій таці занесла до кабінету. Хотіла постави-ти на журнальний столик, вже й нагнулася — та так і застигла.
— Та ти вже не чхаєш?! — вигукнула і мало не впустила тацю.
— Що? Справді… — пробурмотів Кузьма. — А скільки ж можна? Остобісіло…
— Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру світових рекордів… — усміхнулась Тамара, ставлячи та-цю.— Прошу, Віруню, до кави.
Гостя і біля журнального столика сіла ближче до Кузьми — лікоть у лікоть.
— Ви от звикли до кави, — сказала Віруня, — а в нас рідко хто вживає.
— Може, не смакує? — спитала Тамара. — Беріть торт.
— Нічого, дякую.
— Божественний напій, — проголосив Кузьма, — тільки я більше полюбляю чорну.
Обличчя йому порожевіло, голос зміцнів. "Одужує просто на очах, — раділа і дивувалась Тамара. — Та і я почуваюсь якось бадьоріше. От Віруня! Але як би перевірити? Який тут можна провести експеримент?"
Поставивши недопиту каву, Тамара пішла до спальні і повернулася з елегантним японським транзисто-ром.
— Ви любите музику, Віруньо?
Гостя кивнула головою:
— Люблю. А як заспіває Черкаський хор…
Тамара ввімкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.
Незабаром крізь шум і тріск просочилась ніжна мелодія — певне, скрипка і віолончель.
— Подобається? — спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.
— Чудово! — просяяла Віруня.
Тамара підсунула транзистор ближче до неї, і звук помітно посилився. Через деякий час відсунула — му-зика почала стихати, знову поставила ближче — ніби замінила батареї. Сумніву не було: Віруня підсилює звук, та ще й як! "Біополе цієї жінки, — думала Тамара, поглядаючи на гостю, — має електромагнітні характеристи-ки. Треба буде запросити її до нашої лабораторії. Цікаве, дуже цікаве явище!"
— Ой, засиділась я у вас! — Віра аж руками сплеснула. — Оце так. Мене ж люди ждуть!
— Та встигнете, — почала заспокоювати Тамара. — Я не знаю, як і дякувати вам, Віруньо. — Вхопила сумку, що лежала на кріслі, вийняла купюру в двадцять п’ять карбованців і простягла ошелешеній жінці.
— Та що ви? З якої речі? — вигукнула Віруня. — Хіба за те, що погрілася в теплій хаті та попила кави? Ні, ні, не візьму.
Кузьма Пробус налив собі ще чашечку кави і, попиваючи, мовчки спостерігав цю трохи комічну сценку: одна тицяє гроші, а друга відштовхує її руку і задкує до дверей.
— Бувайте здорові, — гукнула Віруня з порога. — І щоб більше не хворіли!
— Постараюсь, — відповів Кузьма, сидячи біля столика. Нарешті клацнув замок, повернулась Тамара. — Ну, що — взяла? — спитав, доїдаючи кусень торта.
— Ні, ось цей четвертак, — Тамара кинула купюру на столик.
— В такому разі, хай буде мені, — криво усміхнувшись, Кузьма простяг руку і накрив папірця долонею. — Наївнячка, хто ж відмовляється від грошей?
— Може, й наївнячка, — обізвалась Тамара, дивлячись, як чоловік ховає гроші до кишені, — але ж ти не чхаєш і, бачу, взагалі почуваєшся добре.