— Либонь, архангел Гавриїл уже заграв у ріжок, і ми з тобою припізнилися, — зауважив Зачмелений Віл.
Зауважив він байдуже, ніби нічого незвичайного не сталося. Вигадько Мітчел відповів так само байдуже, наче й він був цілком спокійний.
— Мабуть, усі поставали баптистами, позабирали човни та подалися на страшний суд, — пожартував він і собі.
— Мій батько був баптист, — мовив Зачмелений Віл. — І він завжди тримався тієї думки, що до раю на сорок тисяч миль ближче водою.
Їхня легковажна розмова на цьому й урвалася. Човен пристав до берега, і вони вилізли на високу кручу. Їм було аж моторошно, коли вони йшли порожніми вулицями. Сонце спокійно осявало містечко. Перед зачиненими дверима дансингу "Каледонія" вітерець бив об жердину мотузкою, що нею піднімають прапор. Гули комарі, співали вільшанки, голодні горобці стрибали поміж будинків, але ніде не було й знаку людського життя.
— Мені страх як випити хочеться, — сказав Зачмелений Віл, мимохідь стишивши голос до хрипкого шепоту.
Його приятель тільки кивнув мовчки головою, немов боявся порушити тишу голосом. Так пленталися вони в напруженому мовчанні, аж урешті несподівано опинилися перед відчиненими дверима. Над ними, вздовж усього будинку, висіла вивіска з незграбно виведеним написом "Монте Карло". Біля дверей, насунувши капелюха на очі та відкинувшись на стільці, сидів собі на сонечку якийсь чоловік. То був дід із довгою сивою бородою та довгим білим чубом, що надавали йому вигляду патріарха.
— Це начебто Джім Кемінгз! Певне, він, як і ми, спізнився на страшний суд, — сказав Вигадько Мітчел.
— Видно, не чув Гавриїлового рогу, — докинув Зачмелений Віл. — Здорові були, Джіме! Прокиньтеся! — гукнув він до старого.
Дід підвівся з стільця, припадаючи на ногу, і, спросоння кліпаючи очима, несамохіть забурмотів:
— Чо хочете, добродії? Чо хочете?
Вони пішли за ним усередину й підступили до довгого прилавка, де ще не так давно ледве могли впоратися шестеро шинкарів. У великому приміщенні, звичайно повному гамору, було тихо й похмуро, немов на кладовищі. Ні стукоту марок, ні дзижчання куль із слонової кістки. Рулетка й столи на фараона, накриті білою полотниною, нагадували якісь надгробки. З зали до танців, далі позаду, не чулося веселих жіночих голосів. Старий Джім Кемінгз витирав тремтячими руками чарку, а Вигадько Мітчел виводив свої ініціали на запорошеному прилавкові.
— Де ж дівчата? — гукнув Зачмелений Віл, удаючи веселого.
— Поїхали, — відповів старий шинкар голосом кволим і хирим, як він сам, і тремтячим, як його рука.
— Де Бідвел і Барлоу?
— Поїхали.
— А Чарлі Світвотер?
— Поїхав.
— А його сестра?
— Теж поїхала.
— А ваша дочка Салі та її мала дитина?
— Поїхали, всі поїхали.
Старий сумно похитав головою, неуважно щось шукаючи поміж припорошених пляшок.
— А бий його сила божа! Куди? — вигукнув Вигадько Мітчел, якому несила було довше стримуватися. — Чума їх виполошила, чи що?
— Як, хіба ви не чули? — стиха захихотів старий. — Усі подалися в Доусон.
— А що це таке? — спитав Віл. — Річка чи місцина? Чи якийсь шинок?
— Ви ніколи не чули про Доусон, га? — знову захихотів старий. — Та ж то ціле місто, більше за Сорокову Милю. Еге ж, сер, більше за Сорокову Милю.
— Я живу тут уже сім років, — з притиском промовив Біл, — а далебі ніколи не чув про таке місто. Краще налийте-но ще віскі, бо мені аж голова обертом пішла від вашої новини. То де саме, кажете, той Доусон?
— На низовині, якраз коло гирла Клондайку, — відповів старий Джім. — А ви де тинялися ціле літо?
— Не все вам одно, де ми були, — із серцем відповів Мітчел. — Ми тинялися там, де комарів стільки, що треба кинути палицю в повітря, аби побачити сонце та довідатися, котра година. Правда, Біле?
— Правда, та ще й яка, — сказав Біл. — А з тим Доусоном, Джіме, скажіть, як воно все почалося?
— Та натрапили на річку Бонанзу й промивають по унції золота з одного заступа, а до жили ще не докопалися.
— Хто натрапив?
— Кармак.
Почувши це ім'я, приятелі розчаровано перезирнулися й підморгпули один одному.
— Джордж Сиваш, — чмихнув Зачмелений Біл.
— Той, що живе з індіянкою, — глузливо докинув Мітчел.
— Я б пошкодував мокасинів, аби йти за ним, хоч що б він там знайшов, — сказав Біл.
— Так само й я, — мовив його приятель. — Це такий ледацюга, що сам собі лосося не спіймає. Отож він і злигався з індіянами. Певне, і його чорнопикий швагер, як його там, отой Скукум Джім, разом з ним? Га?
Старий кивнув головою.
— Авжеж, і вся Сорокова Миля там, опріч мене та ще скількох калік.
— І п'яниць, — додав Вигадько Мітчел.
— Що вже ні, то ні! — палко заперечив старий.
— Закладаюсь на віскі, що п'яниця Гонкінз не з ними! — вигукнув упевнено Зачмелений Біл.
Обличчя старого Джіма проясніло:
— От і програли, Біле!
— Як же те невситиме жлукто зважилося покинути Сорокову Милю? — спитав Мітчел.
— Вони зв'язали його й кинули на дно човна, — пояснив старий Джім. — Прийшли просто, стягли його з стільця, он там у кутку, і ще трьох п'яниць знайшли під піаніном. Кажу вам, усі, весь табір виїхав угору Юконом до Доусона, немов сам дідько гнався за ними — жінки, діти, немовлята на руках, усі гамузом. Бідвел прибіг до мене й каже: "Джіме, допантруй тут "Монте Карло", а я поїду". — "Де Барлоу?"— питаю. А він: "Пішов, а я беру віскі і їду за ним". І по цьому помчав до човна й драла річкою проти води, немов навіжений, навіть не спитав, чи я лишуся, чи ні. Отож я тут і сиджу, а оце вперше продав віскі за три дні. Приятелі знову перезирнулись.
— Щастить нам пасти задніх! — сказав Зачмелений Біл. — Чи ми з тобою, Вигадьку, не з тих, що прибігають з виделками, коли розсипають юшку?
— То, може, подамося навздогінці, га? — мовив Вигадько Мітчел. — За тими ледарями, п'яницями й хвальками?
— І за бабіями, — додав Біл. — Жодного путнього копача на цілу юрбу. Путні копачі, ось як ми з тобою, Вигадьку, — просторікував він, — усі порозходились і добре гріють чуба на Березовому ручаї. А в цій навіженій юрбі, що подалася в Доусон, немає таки путнього копача. І хай там що, а я ні кроку не ступлю задля якоїсь там Кармакової знахідки. Хай я побачу спочатку барву того піску.