Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з'явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хаті ніде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку.
Сергій приніс від сусідів ще один стіл і поставив на ньому п'ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хаті гамір, сміх, обличчя червоні, спітнілі.
— Сідайте, кумо, а я біля вас! — викрикує Кузь і так і викаблучується на одній нозі. — Куди проливаєш, вона гроші коштує! Павлові налий повну ринкуі Що йому стакан?
Наливають усім. Павло, випивши, підсуває до себе миску із сметаною. Молодиці п'яніють швидше за всіх і вже починають у кутку:
Ой ви, хлопці-риболовці, та тягніть невід...
До них приплітаються чоловічі баси, гудуть мідним дзвоном:
Го-ой, тягніть невід та по синьому морю
Та спіймайте нашу бідну долю...
Підвішена під стелею лампа сполохано блимає, в хаті стає душно і парко, від людських тіл смердить потом. Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п'явками, пухнуть жили.
— До-о-ого-о-лю-у-у, — тягне він, узявшись по-бабському за щоку.
Потім кидає співати, звертається до Бовдюга.
— А я йому й кажу! — кричить він, червоніючи. — Гвинт паче й невелика штука, а без нього олії не зіб'єш.
Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно киває головою.
Раптом двері відкриваються, і в хату входить Гнат. Шкірянка розстебнута, рука на пов'язці. Всі присутні кричать:
— На нового гостя! На нового гостя!
Сергій наливає склянку і підносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки і так маніжиться, ніби тієї горілки зроду і не куштував: хмуриться, кривиться, одвертається, потім здається на прохання гостей і говорить, відкашлявшись:
— За від'їзд нашого дорогого товариша Дороша. Хай він чесно служить на благо нашої Батьківщини!
П'є, витирається рукавом і круто повертається до гармоніста:
— Ану, Вихтір, одколи номер!
Із темних сіней напомацки виходить сліпий Вихтір, якого Гнат нарочито викликав через виконавця і прихопив із собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-"вєнка" з полатаними квітчастою матерією міхами. Низенький, у старенькій куцині, Вихтір схожий на того мандрівного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустріти по базарах та ярмарках. Він сідає на лаву і деякий час уважно прислухається до гомону в хаті, мабуть, пізнаючи по голосах, хто із троянівців тут гуляє. Задравши голову, крутить нею, ніби шукає сонце.
— О! Дядько Кузь тут! Та таке ніби й кума обзивається і — весело кричить він.
— Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сідай ближче до столу!
Його всаджують на ослоні і підносять чарку. Він, простягши руку, тривожно вимацує простір, очевидно, боячись наткнутися на неї випадково та пролити, а намацавши, підносить до рота і приказує так, як навчився за свої незчисленні мандри по весіллях та грищах:
— Ох, чарочка малесенька, пощипує злегесенька. Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся. Вип'єш третю — в очах сяє, думка думку здоганяє!
— Молодець, Вихтір!
— Ну вже й характерник! Як що придумає, так тільки держись.
Вихтір розстібає свою стареньку гармошку, і обличчя його із веселого стає настороженим і ніби аж сумним. Він прикладає вухо до планки і перебирає пальцями по клапанах, прислухаючись до таємної музики, що вже народжується в тих полатаних міхах. Приніс Вихторові оцю "хромку-вєнку" його рідний брат-артилерист ще аж з німецького полону після імперіалістичної війни. Скільки ж вона після того весіль зіграла! На скількох грищах побула! Чаго вона тільки й не витинала на залужанських, троянівських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанські хлопці Вихтора до себе на грище по весняній повені через ташанський роалив. П'яний Вихтір як здурів: набрав повні міхи води Гдавай грати. "Від води, — кричить, — вся музика на світі! Тепер моя гармошка солов'ями співатиме!" Ну, думали, пропала гармошка. А він висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав — і знову заспівала в його руках, як та сопілочка в пастушки рано-вранці на царині.
Грає Вихтір натхненно, з душею. Відкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не віриш, що то людські. Здається тобі, що то молодесенькі чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тільки розтяг Вихтір гармошку — пішло зовсім інше діло. Хата так і загула, так і загриміла. Хто зроду не танцював — і той пішов вихилясом.
Кузь ліз цілуватися з Дорошем і кричав: "Ось із ким ми піднімали товарове господарство!" Зачувши музику, припинив свої речі і попхався в коло танцюючих Оксен, що сидів понурий і неговіркий, зробив собі круг і врізав такого гопака, що позатягало пилюкою вікна і лампа жевріла, як би десь на токовищі. Вихтір почав того гопака поволі, тихо; Оксен розправив плечі, ворухнув ними раз, вдруге, ніби нехотя пройшовся по хаті, плавно ступаючи на носках, і раптом, стрепенувшись, сипонув на долівку таким страшенним перестуком, що у всіх аж у грудях похололо. Потім став як укопаний, ніби роздумуючи, що ж робити далі, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув "асса" і став —танцювати гопак на манір лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобіт і приклавши одну руку до грудей, а другу відвівши вбік. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячії перед собою, потім дико гукнув і пішов садити каблуками як попало.
Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити, потім пішов навприсядки, впав, його взяли за руки і виволокли в сіни провітритися.
Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів. Бовдюг доводив, що вона жила із Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками.
— А царя Миколу в Сибіру стукнули, — гомонів Бовдюг.