На слова веселого манилівця залужанин довго не відповідав, бо саме клинцював сало з хлібом, потім утерся рукавом, вийняв кисет, закурив і аж після цього обізвався:
— Їм видніше, — і кивнув головою на сільраду.
— Воно ясно, що видніше, — зараз же підхопив манилівець, — та якби знаття, куди їдеш? Сінця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.
— Це не інакше, як за крамом, — пролепетав хрипківець. — Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.
Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.
Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові — кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.
— Я покликав вас для того, — голосом, повним таємничості, почав Гнат, — щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.
— Яке саме? — питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. — Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.
Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном. Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:
— Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
— Оце й усе? — щиро дивується Дорош, в'їдливо посміхаючись. — Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.
— А ти чого баскаличишся? Переселення — це теж війна, — рипить шкірянкою Гнат.
— Починається свайба, — з досадою говорить Ок-сен. — І сівба, і переселення — все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?
— По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.
— А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!
— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.
— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.
— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.
— А хоч би й так. Спішити нічого.
— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.
Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.
— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?
— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.
Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:
— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.
— А що за ним наглядати? Не мале дитя.
— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:
— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.
— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.
— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.
— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.
— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.
— Відколи це ти таким розумним став?
— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.
— А це ж чому?
— Душком від тебе антирадянським припахає.
— А ти хіба з тих, що принюхуються?
— Ні, я з тих, що нутром чують.
— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким "растуйте" і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.
— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.
Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.
— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.
Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:
— Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.
— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
— Якнайшвидше.
— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.
Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:
— Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.
— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!
Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.
— В школу ходиш?
— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.
— Чому?
— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко: